40

(Амір)

Спершись руками на підвіконня, я сконцентрувався на власних гнітючих думках, з яких мене раз по раз витягувала брудна лайка Рустама.

— Трясця, Аміре, скажи мені, на чорта ти в усе це поліз? На який чорт тобі здалася ця дівка?

Я дістав запальничку і клацнув нею, ліниво подивився на кільця, які плавно танули в повітрі, і нарешті звернув увагу на друга.

— А яку ти бачиш альтернативу?

Рустам узяв мою запальничку і, теж клацнувши, подивився у вікно.

— Не треба було ставити Островській мітку. Не треба було її чіпати.

Я гірко всміхнувся.

— Хочеш сказати, що ти не використав би цього шансу? Шансу мати свою пару?

Він втомлено зітхнув.

— Я нічого не хочу сказати, брате. Але усе це здається мені дурнею. Ви вороги. Хіба ти забув?

Я провернув головою вліво та вправо, відчуваючи легкий хрускіт шиї.

— А ти не думав, що саме ця мітка може вирішити питання нашої ворожнечі?

Рустам широко відкрив очі.

— Ти готовий заради дівки забути про образи та горе, нанесені твоїй сім’ї?

Я роздратовано посунув попільничку.

— Нічого я не забув, не кажи дурниць. Справа не в тому, що було колись, а в тому, що буде далі.

Друг зітхнув.

— Я скажу тобі, що буде далі. Уже через пів години Островський буде тут, і на нас чекатиме купа проблем у вигляді його розлюченої зграї.

Спершись спиною на стіну, я відкинув голову назад і прикрив очі.

— Най буде як буде.

Раптом задзвонив мій телефон, який лежав поруч.

— Слухаю… Зрозумів вас.

Я швидко натиснув «завершити виклик» і повернувся до друга.

— Рустаме, Островський вже тут. Іди зустрінь його. А я — за Лілею.

Не гаючи ні секунди, я вийшов із кабінету і рушив до правого крила, де знаходилася спальня моєї юної пари.
Вона сиділа за столиком біля дзеркала і розчісувала волосся. Судячи з її червоних очей, вона дуже мало спала. Можливо, багато думала. А може, й плакала.

Що ж, зараз їй буде надана можливість обирати.

Вона подивилася на мене переляканими очима газелі і запитала:

— Що вам треба?

Так дивно було бачити її лякливою жертвою, а не шаленою хижачкою.
Я уважно подивився на неї і спокійно промовив:

— Пора, дівчинко.

Поки вона вставала зі стільця і йшла до дверей повільною, ватною ходою, в її очах я прочитав цілий спектр почуттів — мікс страху, приреченості та рішучості.

Спускаючись сходами, я помітив, як вона тремтить, але не зробив жодного руху, щоб її заспокоїти.

Зараз так треба. Зараз це її боротьба.

Біля воріт вишикувалася шеренга з броньованих автомобілів та мотоциклів у другому ряду і кількох десятків перевертнів — у першому.

Думаю, хто це був і як вони виглядали, повторювати не треба.

Незважаючи на спокійні, крижані обличчя, обманюватися не варто.
Вони прийшли з певною ціллю.
І не підуть, доки не задовольнять свою жагу до крові.

Але мені насрати.

Мої хлопці стояли навпроти стіною і чекали моєї появи.

Коли Островський побачив доньку, його очі спалахнули пекельним вогнем. Кожен м’яз його обличчя напружився, а вени на скронях здулися так, ніби зараз лопнуть.

З його горлянки вирвалося гарчання.

— У тебе є дві хвилини, щоб повернути мою доньку цілою та неушкодженою і пояснити, що це в біса було.

Я хмикнув.

— І тобі доброго ранку, друже. Ліля буде зі мною. Але я готовий із тобою це обговорити. Нехай твої люди складуть зброю і чекатимуть тебе тут, а ми пройдемо всередину і побесідуємо наодинці.

Жовті очі суперника затопила лють.

— Тут я диктуватиму умови.

Мої груди повільно здіймалися, і я нічим не виказував тих емоцій, які вирували всередині мене.

— Ти поки що нічого не розумієш. Нехай твоя донька сама тобі все пояснить.

Островський просканував поглядом доньку на предмет ушкоджень і, не знайшовши нічого, звернувся до неї:

— Бусинко, ти ціла? Що ти маєш мені пояснити?

Голова Лілі втиснулася в плечі, а я виступив уперед.

— Я готовий відпустити твою доньку, але тільки якщо вона сама захоче піти. Ти маєш спитати її, Островський, чи згодна вона піти з тобою. Якщо згодна — я відпущу її. Але якщо вона сама відмовиться, ти маєш розвернутися і піти звідси зі своїми людьми без жодної претензії.

Островський прошипів:

— Що ти верзеш, кретине? Лілю, доню, чого ти мовчиш? Скажи хоч щось. Він сказав, що згоден відпустити тебе. Поїхали додому.

Я в очікуванні подивився на дівчину, скептично роблячи ставки.

Ліля ще сильніше втиснулася, її обличчя сповнилося смутку та сорому.

— Тату… Я тебе дуже люблю... Дуже-дуже… але я не поїду.

Кулаки Богдана стискалися і розтискалися. Він був розгублений та шокований, і явно не знав, як реагувати.

— Бусинко… він що, залякав тебе?

Раптом Ліля розправила плечі і зробила крок уперед.

— Тату, я не зможу поїхати з тобою додому. Я залишуся тут з Аміром Караєвим, бо він моя істинна пара.

Тремтячими руками вона відсунула волосся з шиї і виставила напоказ маленький шрам.

Хвилину чи дві Островський стояв, мов громом уражений.

Його обличчя не виражало нічого, але очі потемніли, а плечі опустилися.

Ліля додала:

— Таточку, я не можу з цим нічого зробити. Правда, він моя істинна пара. Ти знаєш, що буде зі мною, якщо я від нього піду і покину його.

Вона випрямилася, і її голос набув різкості:

— Це моє рішення. Я лишаюсь тут, батьку.

Дивлячись на свою доньку обличчям, сповненим відчаю, він, тим не менш, більше нічого не міг зробити.
У нього навіть не стало сили щось сказати своїй дитині.

Повністю розбитий, розгублений, він дав знак своїм людям іти до машин, а тоді, обернувшись до Лілі, спершу прикрив очі а тоді нарешті вимовив:

— Я щось придумаю, бусинко. Ти тільки зачекай.

Ліля впевнено відказала:

— Не треба нічого думати. Я все вирішила. Амір Караєв — моя істинна пара, а отже тепер я його дружина до самої смерті.

Зрозумівши, що більше нічого не може вдіяти, він кинув на неї останній довгий погляд і сів у автівку.