39

(Ліля)

Зустріч із цим гадом настільки вибила мене з колії, що я забула, куди йшла, тому так і не знайшла собі нічого їстівного.

Шлунок обурювався і був явно незадоволений таким ставленням до себе, але мої почуття були ще більш незадоволені та ображені!

Наслідком цього стало те, що навіть коли служниця покликала на вечерю, я гордовито проігнорувала це запрошення.

Іти за спільний стіл та сидіти і їсти з цим негідником та його посіпаками?

Ніколи, нізащо!

Але вже ближче до того часу, коли слід було лягати спати, якась частина мене пожалкувала про таке сміливе і водночас дурне рішення.

Базові потреби організму ніхто не скасовував, а ще й не забувайте про стрес, від якого зазвичай їсти хочеться ще більше!

Тому в мою світлу голову прийшов просто геніальний план: я дочекаюся, поки всі в домі вляжуться спати, тоді тихенько вийду зі своєї кімнати, знайду кухню і розживуся якоюсь їжею.

Сказано — зроблено.

Як тільки в усьому будинку стало темно, я взула якісь м’які капці, що стояли біля ліжка, і тишком-нишком просковзнула крізь двері.

Блін, хоча б якийсь ліхтарик у мене був би чи що, бо в темряві ще ноги собі переламаю на сходах. Може, не йти?..

Шлунок виразно булькнув і застогнав, тому я все ж вирішила ризикнути.

Зазвичай у таких будинках кухня розташована ближче до вітальні, а вітальня має бути десь біля виходу.

Я навпомацки рушила в той бік, де, за моїм розрахунком, мала знаходитися кухня, і, здається, мені пощастило.

Почулося тихе гудіння холодильника та звук працюючої посудомийки.

О, це те, що мені треба.

Радісно пішла вперед уже більш упевненим кроком і в суцільній темряві, де єдиним освітленням слугував місяць із вікна, нарешті дійшла до білої громадини, яка точно була холодильником.

— Може, тобі буде зручніше, якщо ввімкнути світло?

Я підстрибнула і боляче вдарилася ліктем об дверцята.

— Хто тут?

Щось клацнуло, і кухню осяяло теплими променями світильника.

Перед моїми очима, сидячи у зручному кріслі, був ніхто інший, як Амір Караєв власною персоною.

З переляку ледь не перехрестилася.

— Трясця, що ви тут робите?

Чоловік ухмильнувся.

— Вочевидь, те ж саме, що й ти. Прийшов перекусити.

Я хмикнула.

— А чого без світла?

Караєв поблажливо нахилив голову.

— Навіщо мені світло, якщо мій звір прекрасно бачить і в темряві? Це в тебе він спить.

Смикнула плечима і роздратовано пирхнула.

— Завдяки вам, між іншим.

— Чому ти не прийшла на вечерю?

«Я ще маю це пояснювати?» — подумки обурилася.

— Очевидно тому, що не хотіла псувати собі настрій у вашій «прекрасній» компанії.

Караєв плавно підвівся з крісла і підійшов до холодильника, щось звідти дістаючи.

— Голодовку я не схвалюю, дівчинко. Як щодо бутербродів?

Ну чесно, я настільки вже хотіла їсти, що мій шлунок послав гордість куди подалі.

Сили й далі демонстративно відмовлятися від їжі в мене не було, тому я кивнула.

— Можна і бутерброди.

Настороженим поглядом я спостерігала, як чоловік мастить хліб кремовим сиром і накладає шматочки копченого м’яса.

Якийсь час ми їли мовчки: Караєв — ліниво, а я — роздратовано.

Нарешті він перший порушив тишу:

— Ти ж розумієш, що, можливо, вже завтра твій батько буде тут?

Підняла на нього очі.

— Розумію. І що?

Амір підвівся.

— Із шлюбною міткою зворотного шляху в тебе немає, Лілю. Раджу подумати над цим.

Я ледь не розплакалася.

— Я не про таке мріяла! Я хотіла, щоб це сталося в моєму житті зовсім по-іншому. А тепер… я навіть не можу більше сказати «ні»!

Караєв уважно подивився на мене.

— Не все в житті складається так, як ми хочемо. Але в наших руках усе виправити.

Він помовчав, тоді додав:

— У будь-якому разі, якщо ти підеш від мене, ти постраждаєш так само, як і я. Якщо не боїшся божевілля, та застрягнути назавжди у звіриній іпостасі — що ж, так тому і бути. Але якщо хочеш залишитися неушкодженою — прийми правильне рішення.