38

(Амір)

Я дивився на неї зверху вниз і ледве стримував посмішку.

Ця маленька пантера знову вищирила свої гострі зубки.

Стояла, притиснута мною до стіни, щоки палали від злості, голубі очі кидали блискавки, а пухкі губки викидали звинувачення одне за одним. І, чорт забирай, саме це мене й заводило найбільше.

Вона дратувала. 
Ще й як дратувала!

Донька мого найбільшого ворога, яка мала б викликати лише холодну розрахункову ненависть.

Але замість цього її юність, її невинність і ця зухвала, майже дитяча сміливість розпалювали в мені щось первісне.

Звір усередині гарчав, вимагаючи підкорити, зламати, змусити ці очі дивитися на мене не з ненавистю, а з покірним бажанням.

Кров уже бурлила в венах. Я відчував, як тіло напружується, як інстинкт альфи бере верх.

Хотілося притиснути її сильніше, відчути, як вона тремтить не лише від злості, а й від чогось зовсім іншого.

— Ну давай, дівчинко, — прошепотів я їй просто в вухо, голос низький і хрипкий. — Скажи мені. Що ж мені зробить твій батько?

Ліля відкрила рот, щоб викинути чергову порцію отрути. Губи вже склалися в зухвалу відповідь.

Але я не дав їй шансу.

Одним різким рухом я зім’яв її губи своїми.

Поцілунок вийшов жорстким, владним, без жодного натяку на ніжність. Я впився в неї, як голодний звір, руйнуючи всі бар’єри, які вона намагалася виставити.

Смак її губ був солодким, з легкою ноткою злості й чогось ще… чогось, що змушувало мене хотіти більше.

Однією рукою я ковзнув до її потилиці, пропустив крізь пальці шовковисте пасмо русявого волосся і притиснув її сильніше до себе.

Друга рука залишалася на стіні біля її голови, не даючи їй жодного шансу вирватися.

Вона тремтіла. Тіло було напружене, як струна, ніби чекало нагоди втекти. Але між мною і стіною вільних маневрів у неї не залишилося.

Я відчув, як вона спробувала щось сказати, але вийшов лише тихий стогін, який вона мимоволі віддала мені в рот.

Цей звук ударив по мені, як електричний розряд. Звір усередині рикнув. Напруга в тілі досягла межі.

Глухе гарчання вирвалося з мого горла, і я, взявши її за підборіддя, притиснувся до її губ ще міцніше, глибше. Жорсткіше.

На мить мені здалося, що вона… піддалася.

Маленька, зухвала пантера відповіла. Ледь помітно, майже несвідомо, але відповіла.

Цього було достатньо, щоб кров закипіла ще сильніше.

«Ця дівчинка ще буде моєю», — подумав я, відчуваючи, як її тіло мимоволі притискається до мене.

Але я не міг дозволити собі втратити контроль. Не зараз і не тут.

Я різко відірвався від її губ, відпустив підборіддя і зробив крок назад. Ліля залишилася стояти, притиснута до стіни, з розпухлими від поцілунку губами, важким диханням і очима, в яких змішалися лють, шок і щось небезпечно-манливе.

Я не обернувся. Просто розвернувся і пішов коридором, не кажучи жодного слова.

Кроки були впевненими, але всередині все ще кипіло.

Губи досі пам’ятали її смак.
Руки — тепло її тіла.

А звір усередині задоволено муркотів: «Скоро. Дуже скоро ти перестанеш огризатися, маленька. І тоді я візьму все, що мені належить».

Я стиснув щелепу і прискорив крок.

Треба було охолонути, бо якщо я залишуся біля неї ще хоч на хвилину, то ця гра закінчиться набагато швидше, ніж планувалося.