37

(Ліля)

Мене розривало просто на атоми від злості!

Відтоді як Амір Караєв покинув спальню, у яку заселили нещасну полонянку (себто мене), вже пройшло пів години, а я все нервово виписувала по ній кола.

Тобто цей козлина хоче сказати, що на цьому все? 
Що мені більше нікуди дітися?

Та я йому покажу!

І так покажу, що він свої шари по всій Німеччині шукатиме, бо я йому їх відкручу, кремую і попіл по вітру пущу!

Та він у мене ще побачить, як нещасних беззахисних дівиць красти!

Я йому зараз поставлю мітку на одне місце, яким він думає. І це явно не мозок!

Подумки я вже уявляла, як відкручую ті самі шари і який нещасний вигляд у цього довбаного альфи, який вже пробив дно.

Ні, ще нижче, ніж дно.

Я дуже-дуже злилася і обурювалася несправедливістю цього світу.

Але все ж треба було визнати, що доля правди у словах Караєва є.

Наразі я маю його шлюбну мітку. А це означає, що, на мій превеликий жаль, цей альфач-скотина — моя істинна пара, і я нічого не можу з цим зробити.

Якщо втечу — матиму серйозні проблеми зі своїм звіром.

А я так не хотіла божеволіти та помирати! Небеса свідок — я люблю це життя, яке б воно триндецьке часом не було.

Тож питання моєї безпеки полягало в тому, наскільки я зможу прикидатися і наскільки сильний потяг мого звіра до другої іпостасі Аміра Караєва.

Я відчула, що цей клятий зрадник потрохи прокидається.

Але який уже з того був толк? Захищатися в подобі пантери мало сенс ДО того, як мітка була поставлена. А зараз нападати на власну пару звір усе одно відмовиться...

Я так рознервувалася, що мені капець як захотілося їсти, і я вирішила нагадати комусь у цьому триклятому домі полону про свою присутність.

Спочатку я спробувала смикнути за двері — і, на мій превеликий подив, вони відчинилися.

Невже мені не будуть перешкоджати у пересуванні? Невже за мною не будуть ходити та контролювати?

Першою моєю думкою було, що це дивно. А потім логіка наздогнала мене.

А навіщо мене контролювати, якщо я вже підкорена? Шлюбна мітка не давала мені вибору!

Ну добре, піду спробую пошукати кухню. Раптом мені пощастить, і я зможу добряче заїсти… не те щоб стрес, але хоча б голод.

Я спустилася сходами і завернула кудись праворуч, як раптом — бах!

Моє тіло врізалося у щось тверде та кремезне.
Підняла очі — і в скронях запульсувало.

Чому навіть у моєму стресі він не може залишити мене сам на сам? Чому він постійно трапляється мені на шляху?

Мене це дратувало настільки, що було байдуже, що це його власний будинок.

Я вся зібралася і суворо кинула:

— Треба дивитися собі під ноги.

Амір Караєв, якщо і був здивований нашим зіткненням, ніяк цього не показав. Лише схрестив руки на грудях.

— Дякую за цінну пораду, Лілю, — а тоді додав із сарказмом: — Без тебе я, звісно, до цього б не додумався.

Я почервоніла, мов рак.

— Тоді не треба тут ходити і плутатися під ногами інших людей.

У Караєва брови полізли на лоба від цієї нахабності.

— Навряд чи це гарна ідея, дівчинко, вказувати мені у моєму ж власному будинку, в кого я маю плутатися під ногами, а в кого — ні.

Ледве поборовши бажання тупнути ногою об підлогу, як ображена дитина, я вигукнула:

— І що буде із цим вашим власним будинком, коли прийде мій батько? Розірве вас на частини, а будинок спалить до бісової матері!

Караєв раптом різко зробив крок уперед, схопив мене і притис до стіни своїм тілом, поставивши обидві руки обабіч мене.

Його голова нахилилася до мого обличчя, а шепіт опинився просто біля вуха:

— Дуже цікаво. Розкажи і мені теж. І що ж, на твою думку, зробить Островський?

Він ледь посміхнувся.

— Ну ж бо, дівчинко… відповідай.