36

(Ліля)

У серці миттєво похололо.

Що він має на увазі?

Це остаточний ефект від транквілізатора чи спосіб контролю наді мною?

Мені стало страшно. Без звіра я не мала абсолютно ніякої можливості захищатися. Без звіра я була лише тендітною дівчиною вагою в сорок вісім кілограмів.

Я стиснула кулаки і закричала:

— Виродку! Ви… Як ви смієте? — всередині росла безпорадна хвиля страху. — Скоро мій батько знайде мене!

Інстинкт самозбереження не давав мені розлючено кинутися на чоловіка, але подумки я вже розривала йому горлянку, насолоджуючись криками агонії.

Амір Караєв зробив крок назустріч.

Потім ще один.

Я почала обережно відходити.

— Не наближайтеся до мене… — прошепотіла я налякано.

Але монстр не слухав. Він рухався повільно, але не зупинявся ані на мить. Його холодне обличчя не залишало сумнівів у тому, що він зовсім не збирається зупинятися.

Я відходила доти, доки не спіткнулася об ліжко, яке знаходилося позаду мене, і не впала на нього, як незграбна курка.

Миттю перекотилася, збираючись відскочити вбік, але не встигла згрупуватися…

Міцне чоловіче тіло збило мене з ніг і перекинуло назад на постіль. Я втратила рівновагу й розкинула руки, мов птах, щоб утриматися, і чудовисько не преминуло скористатися моєю безпорадністю.

— Ні! Ні! Не чіпайте мене! Виродку, мерзотнику! — я верещала, захлинаючись власними словами. — Богдан Островський скоро буде тут! Ви заплатите, якщо торкнетеся мене хоч пальцем! Вас збиратимуть по частинах!

Міцне чоловіче тіло притиснуло мене до матраца своєю вагою, і я більше не змогла відбиватися руками чи ногами — вони вже були повністю зафіксовані.

Усе, що мені залишалося, — лише вертіти туди-сюди головою та викрикувати прокльони.

А хижак уже наближався до моєї шиї…

Він ніби навмисне робив це повільно, смакуючи мій страх.

Ніздрі чоловіка здригнулися, коли він наблизився до моєї шкіри настільки, що вже міг відчути мій запах.

Несподівано він загарчав, і кімнатою прокотилися хвилі вібрації.

Цей покидьок задіяв силу альфи!

І зовсім не важливо, що альфа моєї зграї — мій батько. Альфи могли мати владу над усіма омегами без винятку.

За лічені секунди я втратила можливість пручатися чи вириватися. Тіло безвільно обм’якло в руках ворога, і лише вогонь ненависті, що лився з моїх очей, показував вожаку мою реакцію.

Якась мить, за яку я навіть встигла подумати про те, що мені нарешті слід навчитися думати головою і не пхати себе власними руками в небезпеку через свою дурість…

Ворог нахилився низько над моєю шиєю.

Сильний, різкий біль раптово розірвав її і заполонив відчуття. Але невдовзі і він зник, залишаючи по собі лише вогонь, який, наче потрапивши у вену, потік далі по кровоносній системі.

Мій звір дрімав, але навіть він щось відчув.

Дикий первинний зв’язок сколихнув його природу, і він, наче уві сні, почав борсатися.

Я відчула, як він рветься назовні, щоб з’єднатися зі своєю парою. Це було так сильно, що мене ледь не розірвало від цього відчуття.

Людське серце, сповнене ненависті, почало протистояти тваринному зв’язку звіра з ворогом.

Боротьба тривала буквально хвилину.

Звір переміг.

Отже, це сталося…

Мітка клятого Аміра Караєва була на моїй шиї і  являлася доказом того, що я є його істинною парою…

Магія альфи відпустила мене так само раптово, як і заполонила, і по обличчю потекли сльози.

— Ненавиджу вас… Ненавиджу…

Караєв ніжно провів по моїй щоці мерзенною рукою:

— Так треба, дівчинко. Ти скоро сама все зрозумієш.

Я схлипнула:

— Кому треба? Вам?

Він жорстко взяв мене за підборіддя і подивився прямо в очі.

— Я твоя пара. А ти моя, Ліля. Немає нічого сильнішого за цей зв’язок. Повір мені, я стану стіною перед тобою, і жоден більше ніколи тебе не торкнеться.

Він трохи помовчав, а тоді додав:

— Ти сама знаєш краще за мене, що буде, якщо ми тепер віддалимося одне від одного. Якби ти була людиною, Ліля Островська, тоді загинув би лише я. Але оскільки ти пантера, то в повній силі відчуєш біль і божевілля від втрати пари. Тому, думаю, мені не треба казати, щоб ти не робила дурощів і постаралася якомога скоріше змиритися зі своїм статусом дружини альфи.

Я прошепотіла:

— Змиритися…

Мій ворог холодно подивився на мене:

— Саме так, дівчинко. Змиритися. Це найкраще, що ти можеш зробити в ситуації, яку не контролюєш і яку більше ніколи не матимеш змоги виправити.