35

(Ліля)

У голові гуділо, а навколо чулися чужі голоси.

Горло нещадно дерло сухими кігтями, і жорстко хотілося пити. Причому пересохло все настільки, що, здається, я втратила здатність вимовляти слова.

Скроні розламувалися так, наче по них хтось бив кувалдою, а очі пекли, ніби в них було повно піску.

Я не розуміла ані того, де я знаходжуся, ані як я тут опинилася.

Останнє, що я пам’ятала, — це тіло викрадача, яке притискалося до мене, в той час як рука обхопила обличчя з якимось платком.

Твою ж дивізію… невже мене хтось вирубив препаратом, а потім викрав?

Усе ж таки, якщо я зберегла здатність аналізувати, значить, мозок потроху відходив від цієї зарази, і по голові мене ніхто не бив.

Хто мене міг викрасти?

На язиці вертілося лише одне ім’я, яке починалося на літеру «А» і закінчувалося на «р», але його я не могла вимовити своїм пересушеним ротом.

Наскільки ж треба було бути розумово відсталою, щоб повестися на цей концерт і відійти від охорони?

Я лаяла себе на чому світ стоїть. Викрали мене — так мені і треба. Це все за мої тупі й нелогічні вчинки.

Я потроху почала розуміти, що знаходжуся в кімнаті не сама, і вирішила: відкривши очі, одразу почну швидко оцінювати ситуацію.

А як зрозумію, що мені загрожує небезпека, відразу ввімкну трансформацію.

Захищатися у тілі пантери набагато простіше, ніж у тілі тендітної дівчини.

Поволі відкрила набряклі очі й роздивилася навколо.

Світла кімната, стильний інтер’єр і…

У кріслі мовчки сидів той, хто насмілився стати зачинщиком мого викрадення.

Його нахабні очі спокійно й холодно роздивлялися мене, а розслаблена поза свідчила про те, що мерзотник почувається доволі комфортно і сумліннями совісті обтяжений не був.

Я різко піднялася з ліжка, на яке мене, вочевидь, поклали, але перед очима ледь знову все не поплило, і я хитнулася.

— Ви… ви мерзенний, ниций покидьок, скотина у подобі людини! Як ви насмілилися зазіхнути на мене?! Хай би у вас руки відсохли!

Під час того як губи вимовляли останнє слово, горло відчуло, що ліміт на безкоштовні слова вичерпано. Я закашлялася.

Амір Караєв спокійно піднявся і, взявши склянку води з прикроватної тумбочки, простягнув її мені.

— На, випий.

Мені дуже сильно хотілося штовхнути його руку так, щоб склянка впала на підлогу і розбилася. Дуже хотілося крикнути: «Сам пий свою воду, уроде проклятий!»

Але спрага перемогла мою гордість.

Стріляючи злісними іскрами в покидька, я обхопила склянку рукою та піднесла до губ, відчуваючи, як вона тремтить, ледь не цокаючи об мої зуби.

Нарешті така жадана волога потекла по моєму горлу. Я відчула себе трохи краще.

— Чим ви мене отруїли там, на аукціоні? У воді зараз також щось намішано?

Караєв подивився на мене крижаним поглядом. Таким, що зараз здавалося — стіни заморозяться.

— У воді нічого нема, дівчинко.

Він забрав склянку назад.

— А от тобі погрожувати не варто.

Моє підборіддя зухвало піднялося, волосся злетіло назад.

— Я буду погрожувати вам стільки, скільки забажаю! Скоро тут буде мій батько, який не тільки пообриває вам хвости, але й знесе всі ваші голови. На вашому місці я тікала б світ за очі!

Караєв лише ледь ухмильнувся.

— Я не боюся твого батька, маленька.

Мої щоки стали червоними, мов буряк.

— Не смійте називати мене ані дівчинкою, ані маленькою, ані кимось ще! Я забороняю вам!

Він повільно підійшов, ніби смакуючи мою злість.

Ну от, саме зараз час захищати себе!

Я напружилася, викликаючи звіра, але…
З жахом зрозуміла, що він не відповідає.
Спить чи що?

Чоловік холодно посміхнувся.

— Завдяки препарату твій звір зараз дрімає, тому трансформуватися у пантеру не вийде, моя маленька кішечко.