33

(Амір)

Чорний позашляховик тихо заглух біля бічної алеї, не доїжджаючи до головного входу.

Я сидів на задньому сидінні, дивлячись крізь затемнене скло на яскраво освітлену будівлю.

Світло лилося з вікон, сміх і музика долинали навіть сюди.

Сьогодні на цьому вечері зібралося багато перевертнів з різних зграй, і я планував загубитися посеред них.

Рустам, сидів за кермом і барабанив пальцями по шкіряному керму. Він завжди так робив, коли нервував.

— Запитаю ще раз, брате, — повторив він свою шарманку, не повертаючи голови. — Ти точно цього хочеш? Там повно шавок Островського. Один неправильний рух — і вся ця вистава закінчиться погано. До того ж, навіть якщо обійдеться, нам ще доведеться все одно розгрібати наслідки.

Я повільно повернув голову і зустрів його погляд у дзеркалі заднього виду. У горлі зародилося тихе гарчання, яке швидко перетворилося на глухий рик.

— Я вже говорив це. Якби не хотів — не робив. Чи ти вважаєш мене ідіотом, який не вміє оцінювати ситуацію?

Більше повторювати не довелося. Рустам знав мене достатньо довго, щоб зрозуміти: коли я так гарчу, дискусія закінчена.

Ми швидко надягли чорні маски, які були атрибутом сьогоднішньої вечірки для всіх гостей.

Він важко зітхнув, вимкнув двигун і вийшов першим, а я за ним. Ніч була прохолодною, але моя шкіра палала від внутрішнього жару. Я знав, що нас могли помітити. Камери, охорона, випадкові гості. Але я вжив заходів.

Декілька «друзів» уже працювали всередині, хтось відвертав увагу, хтось стежив за сигналами. Я не планував потрапляти на очі людям Островського. Принаймні — не сьогодні.

Ми зайшли через бічний вхід, який «випадково» виявився незачиненим. Всередині нас одразу огорнуло тепле повітря, напоєне запахами парфумів, їжі, алкоголю і, звісно, феромонів пантер.

Зала була величезною — кришталеві люстри, мармурова підлога, столи з білими скатертинами.

Чоловіки в ідеально підігнаних костюмах, жінки в сукнях, які більше відкривали, ніж приховували.

Деякі вже танцювали, інші стояли групками, сміялися, пили шампанське. Аукціон ще не розпочався — ідеальний момент, щоб розчинитися в натовпі.

Я відчував, як кілька голів повернулися в наш бік.

— Ти залишайся ближче до зали, — тихо сказав я Рустаму, не повертаючи голови. У моєму голосі бриніла сталь. — Стеж за входами. Якщо щось піде не так — відразу давай сигнал.

Рустам коротко кивнув, його щелепа напружилася.

— А ти?

Я дозволив собі легку, хижу посмішку, яку майже ніхто не міг побачити за чорною маскою.

— А я піднімусь нагору.

Він не став сперечатися. Просто відійшов убік, змішавшись з натовпом біля одного зі столів з напоями.

Я ж рушив неквапливим, впевненим кроком до широких сходів, що вели на другий поверх.

Костюм сидів ідеально, але я відчував як під ним перекочуються напружені м'язи, готові до будь-якого повороту.

Згори відкривався кращий вид на залу. Я зупинився біля балюстради, облокотився на неї і повільно оглянув натовп.

Запахи здіймалися вгору, як хвилі. І раптом — він. Той самий ніжний, солодкий, з нотками полуниці і свіжості, який я вже не міг плутати ні з чим.

Ліля.

Вона щойно з’явилася внизу сходів. Ніжно-біла сукня облягала її тіло, як друга шкіра, підкреслюючи кожну лінію. Русяве волосся легкими хвилями спадало на плечі, перли на шиї м’яко сяяли під світлом люстр.

Її обличчя закривала біла, мереживна маска.

Вона виглядала як невинний янгол, який випадково опинився серед людей.

Мої пальці мимоволі стиснулися на дерев’яних поручнях. У грудях заворушилося щось гаряче і владне.

Вона ще не знала, що сьогодні ввечері її доля вже вирішилася. І що той, хто стоїть тут, нагорі, у темряві балкону, більше не збирається грати в хованки.