31

(Амір)

— Ти теж це відчуваєш, Рустаме? — тихо запитав я.

Він довго мовчав перш ніж відповісти.

— Що саме? — нарешті спитав він.

Я втомлено потер червоні очі, і одним рухом відклав документи в сторону.

— Що нас хтось водить за ніс, мов малих дітей.

Впевнений, що мій брат теж це відчуває.

— Є таке, — сухо погодився Рустам.

Прокрутився на своєму кріслі і повернувся до нього обличчям:

— Що по стрілянині біля торгового центру?

Він ледь помітно напружився, і схрестив руки на грудях.

— Майже нічого, — відповів він. — Номери на бусиках — фейкові, камери висіли під невдалим кутом. Поліція… — він ледь криво посміхнувся, — як завжди, зайнята імітацією роботи, и не на крок не просунулася у розслідуванні.

Всередині мене почало вирувати роздратування, яке я намагався втримати і не випускати назовні.

— І? Невже зовсім нічого немає? — мене почало бісити що я витягую з нього по одному слову.

Рустам завагався, наче те, що він хотів сказати могло зустріти неприємну реакцію.

— Дещо є, але навіть не знаю, як тобі це пояснити, Аміре.

Моє терпіння трималося буквально на останній краплі, тому я різко наказав:

— Говори вже. Що ти нарив?

Він зробив крок уперед і поклав на стіл невелику, зім’яту річ — це була чорна бандана із візерунком з білих черепів.

Я тупо дивився на неї кілька секунд, а потім перевів погляд на друга:

— І що накажеш мені робити з цією ганчіркою?

— Вона була там, — відповів Рустам. — Ця бандана валялася на місці, де стояли машини, коли почалася стрілянина.

Якщо він і далі так тягтиме резину, моє терпіння дуже скоро лусне.

— І? Можна конкретніше, б****?! — повторив я, вже жорсткіше.

Рустам затримав погляд на бандані, і повільно промовив:

— Від неї тхне одним із зграї Островського, Аміре.

Спочатку я не зрозумів його натяку — що він має на увазі?

А вже через секунду я відчув, як холод повільно, методично розповзається всередині.

— Ти зараз… — я говорив тихо, але кожне слово було виваженим і продуманим, — натякаєш, що Островський міг сам інсценувати напад на власну доньку?

Рустам стиснув щелепу, і напружено відповів:

— Я сам не можу в це повірити, здається це було б занадто.

— Але?

— Але це пояснило б все, — він підняв на мене очі. — Адже тепер все стає на свої місця.

Я повільно видихнув, відчуваючи як мене заповнює злість від того, що довбана картинка почала складатися у моїй голові як майже готовий пазл.

— Він уже робив подібне, — тихо додав Рустам. — Ти ж пам’ятаєш. Він не пожалів тоді ані дітей, ані жінок, які сиділи в твоєму автомобілі п'ятнадцять років тому, щоб спробувати досягти власних цілей.

У грудях щось різко, болісно стиснулося, і я відвернувся, провівши рукою по обличчю, але це не допомогло.

— Якщо він вирішив виставити мене ворогом перед усією зграєю… — я тихо усміхнувся, і в цій усмішці не було нічого людського, — то це навіть… дуже логічно і розумно з його боку.

Рустам нічого не сказав.
І правильно зробив.

Я підняв бандану, повільно прокрутив її в руках, а потім різко стиснув тканину в кулаці і загарчав:

— Він помилився тільки в одному — у тому, що я буду грати за його правилами.

Мій розум відчував як звір всередині мене прокидається, як він лютує, як він хоче вийти назовню і розідрати своїх ворогів.

Мої ноги самі зробили крок до столу, на який я поклав бандану назад і повільно провів пальцями по поверхні, ніби вже розкладав у голові наступні ходи.

— Настав час зробити те, що я планував. —  Лють заповнювала мій мозок і застеляла очі червоною пеленою.

Рустам завмер.

— Ти впевнений що хочеш цього, Аміре?

Я ледь усміхнувся, відкриваючи хижий оскал:

— Я занадто довго чекав, Рустаме. Островський скоїв напад не на свою доньку — а на мою пару, яка за законами перевертнів НАЛЕЖИТЬ МЕНІ!

З мого горла вирвалося гарчання задоволеного звіра, який до цього нетерпляче чекав на свій вихід.

Зробив коротку паузу, а тоді додав:

— І ти мені в усьому допоможеш.

Гра закінчилася — почалося полювання.