30

(Ліля)

Я ще трохи посміялася в душі з цієї комічної сцени, але врешті-решт Олеся, бурмочучи щось про «невдячних чоловіків», все-таки розвернулася на своїх підборах і пішла геть коридором, гордо несучи тарілку зі своїм «шедевром».

Олексій полегшено видихнув, ніби з нього зняли бронежилет, і пробурмотів слова вдячності.

— Ти ж розумієш, що тепер вона тебе точно не відпустить? — піддразнила я його, підморгуючи.

Він тільки закотив очі і повернувся на своє місце біля дверей, намагаючись зробити вигляд, ніби нічого не сталося.

Вечір минув спокійно. Я довго читала в ліжку, намагаючись відволіктися від усього цього безладу з Караєвим, Олесею та іншими принадами мого теперішнього життя.

Зрештою очі почали злипатися, і я вимкнула світло.

Темрява в кімнаті стала густою, майже відчутною.

Будинок затих, лише десь далеко чувся стрекіт цвіркунів.

Я вже майже заснула, коли почула ледь чутний скрип. Ніби хтось обережно відчинив двері.

Серце миттєво закалатало. Я різко розплющила очі, але в кімнаті панувала абсолютна темрява — навіть тонка смужка світла з коридору зникла. Повітря стало таким, ніби хтось забрав увесь кисень.

— Хто тут? — голос мій вийшов хрипким і тихим.

Відповіді не було. Натомість я відчула рух.

Тихі, упевнені кроки ніг, що йшли по килиму.

Серце вже стукало десь у горлі. Я спробувала сісти в ліжку, але тіло раптом стало важким, ніби притиснуте невидимою рукою.

І тоді я побачила його силует.

Високий, широкоплечий, з хижою грацією, яку я запам’ятала з нашої першої зустрічі.

Амір Караєв.

Він стояв біля ліжка, дивлячись на мене зверху вниз. Місячне світло, що пробивалося крізь щілину в шторах, ледь-ледь вихоплювало обриси його обличчя — гострі вилиці, темні очі, в яких навіть у темряві світилася небезпека.

— Ви… як ви сюди потрапили? — прошепотіла я, відсахуючись до узголів’я.

Руки самі потягнулися до ковдри, ніби тонка тканина могла мене захистити.

Він не відповів одразу. Просто зробив крок ближче.

Ліжко прогнулося під його вагою, коли він сів на край. Від нього пахло небезпекою та чоловічим парфумом — запах, який одразу заповнив усю кімнату.

— Ти належиш мені, Ліля Островська, — голос був низький, майже муркотливий, але в ньому не було жодної м’якості. — Незалежно від того, як сильно ти намагаєшся втекти. Ти це знаєш. Я це знаю.

— Ні, — я різко мотнула головою, намагаючись відсунутися далі, але спина вже впиралася в холодну стіну. — Ви божевільний. Олексій! Олексій, де ти?!

Караєв тихо, майже ніжно, посміхнувся. Його рука простягнулася і легко, але при цьому владно обхопила моє зап’ястя.

Пальці були гарячі, сильні, і від цього дотику по шкірі пробігли мурашки — не тільки від страху.

— Твій охоронець зараз… зайнятий. А ти… — він нахилився ближче, його дихання обпекло мою шию, — ти більше не будеш тікати від мене.

Я спробувала вирватися, але він одним рухом притиснув мене до ліжка.

Його важке, гаряче, непохитне тіло, накрило моє. Одна рука тримала мої зап’ястя над головою, друга повільно ковзнула вниз по моєму боку, пальці пройшли під край сорочки, торкаючись шкіри.

Дотик був грубим і водночас дивно пестливим — ніби він знав, як саме мене зламати.

— Відпустіть… — прошепотіла я, але голос зрадив мене, вийшов зовсім не так упевнено, як хотілося.

Він нахилився ще нижче. Губи торкнулися моєї шиї, потім ключиці, залишаючи гарячий слід.

Потім — моїх губ. Жорстко, пристрасно, без жодного дозволу. Він цілував мене так, ніби я вже була його власністю — глибоко, владно, забираючи повітря з легенів.

Я відчула, як його коліно стало посередині, а рука ковзнула вище, торкаючись округлості через тонку тканину.

Тіло зрадило мене — хвиля тепла розлилася всередині, незважаючи на всі протести розуму.

— Ти моя, — прошепотів він мені в губи між поцілунками, голос був хрипкий від бажання. — І сьогодні вночі ти це відчуєш сповна.

Його пальці вже тягнули вниз тканину, губи спускалися нижче, коли раптом…

Я різко сіла в ліжку, хапаючи ротом повітря.

Серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Простирадло піді мною було мокре. Щоки палали.

Я швидко оглянула кімнату: двері зачинені, вікно ціле, ніякого Караєва. Тільки тихе гудіння кондиціонера і мій власний важкий подих.

Це був сон.

Просто сон.

Я притиснула долоні до гарячих щік і тихо, майже беззвучно, вилаялася.

«Трясця, Ліля… що з тобою не так?»

Але тіло досі пам’ятало його дотики. І, як не соромно було це визнавати, мені не хотілося, щоб це відчуття так швидко зникало.

Я лягла назад, намагаючись заспокоїти дихання, і подумала, що завтра точно треба буде знайти спосіб, як викинути цього небезпечного чоловіка з голови.