28

(Ліля)

Амір Караєв намагався мене вбити?!

Це ніяк не вкладалося в моїй втомленій голові.

Так, між нашими сім’ями була ворожнеча, але він захистив мене спочатку у своєму ресторані, потім у нічному клубі.

До того ж я бачила його очі — в його погляді було щось дивне. Якийсь невимовний потяг.

Мені слабо вірилося, що він наказав би стріляти в мене.

Але факти — річ уперта. Тільки він подзвонив із погрозами до мого батька, і той приставив до нас охорону — майже відразу відбувся напад. Не дуже схоже на співпадіння.

І мотиви в нього були.

Як там: зуб за зуб, око за око? Його близькі загинули, тоді чому б не помститися Островським тією ж монетою, вбивши беззахисних членів сім’ї?

Але щось у цьому муляло. Я думала про те, що Амір Караєв не схожий на того, хто мерзенно нападатиме на беззахисну ланку зграї.

Гуп! Гуп! Гуп!

Неочікувано пролунали такі звуки, наче якийсь бик гарцює коридором, і у двері хтось застукав.

— Заходьте! — крикнула я.

Через щілину просунулася велетенська голова Олексія, і він гучно зашепотів:

— Пані Лілю, можна я посиджу у вас у кімнаті п’ять хвилин?

Я здивовано подивилася на нього і поцікавилася:

— Щось сталося?

Потім додала:

— Ну, якщо треба — сиди собі.

Олексій винувато втягнув голову в плечі і зізнався:

— Я тікаю від Олесі.

Це мене вже заінтригувало.

— І чого ти від неї тікаєш?

Олексій зітхнув:

— Та розумієте, вона чомусь вирішила, що я дуже одинокий затятий холостяк і мені срочно потрібна дівчина. Тепер мене всюди переслідує, дістає постійно, намагається щось порадити, повиснути на мені. Уже не знаю, куди від неї діватися.

Мене прорвало на сміх.

— Ніколи б не подумала, що такий ведмідь, як ти, може боятися крихкої дівчини.

Він засопів:

— Вона там знову приготувала якийсь свій кулінарний шедевр і хоче змусити мене скуштувати його.

Я засміялася:

— Ну так скуштував би. Хоч якась користь від твоєї фанатки була б.

Охоронець витер чоло:

— Я ще від минулого кулінарного шедевру не відійшов. Просидів у туалеті п’ять годин. Так що ну його в баню ці гастрономічні вишукування.

У двері постукали.

Олексій відчайдушно завертів головою і почав люто подавати мені знаки, щоб я не пускала гостя до кімнати.

Наляканий шепіт врізався у вуха:

— Будь ласка, заховайте мене.

Я повертіла головою, думаючи, куди заховати свого бідолашного охоронця, але двері вже без дозволу відчинилися.

— Пробачте, пані Лілю, що я отак без дозволу… — фальшиво почервоніла няня Давидика, хоча по її безсоромному обличчю було видно, що їй абсолютно байдуже на цей вчинок.

Її очі перемістилися на Олексія.

— Ось ти де!