27

(Амір)

Я сидів у своєму кабінеті.

Світло тільки від настільної лампи й синюватого екрану ноутбука. На столі стояла недопита чашка чорної кави, і пачка документів, які я вже годину переглядав, але ніяк не міг запам'ятати.

Дзвінок з прихованого номеру витяг мене з виру власних думок.

Я взяв трубку, не сподіваючись почути нічого доброго.

— Караєв, — голос Богдана Островського був сповнений чистої люті.  — Ти сьогодні підписав собі смертний вирок. Я знищу тебе так швидко що ти навіть не встигнеш сказати "фас" своїм шавкам!

Я відкинувся на спинку крісла, і втомлено потер скроні долонями.

— Добрий вечір, Богдане, — відповів я спокійно, майже ввічливо. — Чим можу допомогти?

— Допомогти? — він видихнув у трубку так, що я майже побачив, як парує його лють. — Ти послав своїх людей стріляти в мою дочку. В мою дочку, с***! Прямо на виході з торгового центру! Підло та підступно. Ти думав, я це проковтну?

Я мовчав секунду. Дві. Три.

Перша реакція — що з Островською? Вона жива?! Ціла, чи поранена?

Друга — якого цей сраний Островський дзвонить з погрозами та звинуваченнями саме до мене?

В голові швидко перебирав варіанти. Ніхто з моїх сьогодні не виїжджав.

— Ти помиляєшся, — сказав я рівно. — Я не віддавав такого наказу.

— Не п***** мені, Караєв! — гаркнув він так, що динамік затріщав. — двоє стрільців у чорному тонованому спринтері — вони, звісно, втекли, але я вже маю фото з камер. І я знайду їх. А потім знайду тебе. І коли знайду — ти будеш благати, щоб я тебе просто пристрелив, а не робив те, що я планую.

Я повільно провів пальцем по краю чашки.

— Якщо хтось стріляв у твою дочку — це не мої люди, — повторив я, не підвищуючи голосу. — І якщо ти зараз думаєш, що я буду виправдовуватися чи благати — ти мене погано знаєш.

— Я тебе знаю достатньо, щоб розуміти: ти мертвий, — процідив він. — Я знищу все, що в тебе є. Ресторани, склади, машини, людей, якщо знадобиться. Я не зупинюся, поки від тебе не залишиться мокра пляма на асфальті.

Я посміхнувся кутиком губ — хоч він цього й не бачив.

— Ти можеш спробувати, Богдане. Але перед тим, як почнеш палити мої ресторани, перевір, чи не хтось інший скористався нашим з тобою конфліктом. Бо якщо це не я — значить, хтось дуже хоче, щоб ми перегризли один одному горлянки. І цей хтось зараз, мабуть, сидить десь у теплі й п’є щось міцне, спостерігаючи дуже цікаве шоу.

Він дихав важко, мов бичара перед атакою.

— Ти думаєш, я повірю в цю маячню?

— Вір чи не вір, — відрізав я. — Але якщо з Лілі хоч волосина впаде через твою помилку — тоді вже я сам прийду до тебе. І повір, я не буду телефонувати наперед.

Запала тиша.

— Це остання розмова, в якій ти ще дихаєш вільно, Караєв, — нарешті сказав він. — Наступного разу ми будемо говорити, коли я стоятиму над твоїм трупом.

— Тоді не зволікай, — відповів я. — Бо я теж не люблю чекати.

Він кинув трубку.

Я ще кілька секунд тримав телефон біля вуха, слухаючи короткі гудки. Потім поклав його на стіл екраном вниз.

На контрасті, після такої гучної розмови, в кабінеті тепер стало дуже тихо.

Я потер скроні.

Хто, курва, це зробив?

І ще одне — якщо це не я… то Ліля зараз думає, що це я.

Я встав, підійшов до вікна. Звідси видно було вечірнє місто.

Я знову дістав телефон і набрав номер.

— Рустам, — сказав я, коли той відповів. — Піднімай усіх. Хочу знати, хто сьогодні стріляв по Островській, і кому це могло бути вигідно. Я хочу знати це до ранку. Якщо хтось із наших дихав у той бік — я сам його закопаю. Якщо ні — знайди мені того му***a, який підписався на війну з обома кланами одночасно.

Я поклав слухавку.
І тільки тоді дозволив собі видихнути.

Якщо це хтось третій — то гра щойно стала в рази бруднішою.

Отже, хтось дуже хоче побачити, як ми з Островським взаємознищимо один одного.

І цей хтось зараз, мабуть, дуже задоволений собою.

Поки що.