26

(Ліля)

Я навіть не встигла подумати — просто ноги підкосилися, коли Олексій гаркнув своє «Лягайте на підлогу!».

Тіло зреагувало швидше за мозок. Я гепнулася на холодну плитку біля будівлі, долоні вдарилися так, що у руках аж щось хруснуло.

Поруч верескнула Лея, а потім — короткий, різкий звук, ніби хтось різонув ножем по склу над головою.

Свист.
Ще один.
І ще.

Здається це просвистіли кулі! Трясця, це справді кулі!

Повітря наді мною ніби розірвалося — десь праворуч щось гупнуло, скло посипалося дрібними крихтами, запахло чимось паленим і бетоном.

Я інстинктивно закрила голову руками, хоча який там, до біса, захист — долоні проти куль?!

— СЮДИ! ВСІ СЮДИ! ЗАХИЩАЙТЕ ЖІНОК! — проревів хтось з охоронців, рваним, хрипким голосом.

— Двоє! Двоє в чорному бусі! — прокричав інший. — Бери лівий фланг, бери лівий!

Пролунали ще постріли, глухі та швидкі.

Це було не як у кіно, як плавна зйомка перестрілки у заповільненому кадрі.

Це було неймовірно страшно.

Я повернула голову — Лея лежала за метр від мене, обличчя було біле, очі великі як блюдця, губи тремтіли. Вона хапала повітря ротом, ніби забула, як дихати. На щоці виднілася ссадина.

— Лейко… — прохрипіла я, але голос вийшов тоненький, мишачий.

Олексій накрив мене своїм тілом — його вага придавила мене так, що я не могла толком дихати, а його рука притисла мою голову до підлоги так сильно, що щока заболіла.

— Не піднімайте голову, пані! Не смійте! — гаркнув він мені прямо у вухо.

Ще свист. Кулі йшли рикошетом від колон, від стелі, десь луснуло скло на вході — мабуть, скляні двері рознесло.

Хтось з охоронців матюкався так винахідливо і швидко, що слова зливалися в суцільний рик:

— С***, броньований! Вони в броньованому бусі, б****! Не проб’ємо!

— Номер! Хоч номер хто-небудь бачив?!

— Чорний Мерседес Спрінтер, тонировка повна,  номери не читаються!

Раптом все стихло так само різко, як почалося. Тиша дзвеніла у вухах, я вже подумала що отримала якусь контузію.

Олексій повільно піднявся, але мене все ще тримав притиснутою долонею між лопаток.

— Чисто? — кинув він через плече.

— Чисто. Поїхали. Дві секунди тому, — відповів хтось позаду. Голос тремтів від адреналіну.

Я почула, як хтось уже говорить по телефону — швидко, по-діловому, але з дуже злим голосом:

— Пане Островський, щойно стався напад на виході з ТРЦ «Портал». Автоматична стрільба, броньований бус, двоє стрільців. Пані Островські цілі, але в шоці. Потрібне підсилення та інформація з камер спостереження. Так, негайно.

Мене нарешті відпустили. Я спробувала сісти — руки тремтіли так, що я ледь не впала назад. Коліна підібгалися, в горлі стояв клубок, ніби хтось засунув туди камінь.

Лея раптом заридала — голосно, істерично, хапаючись за мене. Я обійняла її, але сама тряслася не менше. Зуби клацали, ніби на морозі.

— Вони… вони стріляли… прямо в нас… — хникала вона, — прямо в нас…

Я тільки кивала, бо сказати нічого не могла. В голові крутилася одна-єдина думка, тупа й липка:

«Це через мене. Це все через мене і через цього довбаного Караєва».

Олексій присів навпочіпки перед нами.

— Ви цілі? — спитав тихо.

Я подивилася на нього. Потім на свої руки — на них були дрібні порізи від скла, але я майже не відчувала болю.

— Живі, — прохрипіла я. — Але я… я хочу додому. І я хочу, щоб цей триндець закінчився.

Він тільки коротко кивнув. Потім підвівся й знову заговорив у рацію.

— Прийшліть сюди дві броньованих машини: одну для панянок Островських, одну для нас!

Я закрила очі. Серце калатало так, що здавалося, зараз вискочить через горло.