25

(Ліля)

Бісова тінь охоронця ходила зі мною повсюди, де б я не пересувалася, і це мене піпець як дратувало.

Оце хіба що у ванну Олексій за мною не ходив, що неабияк у даній ситуації мене дивувало.

Ну типу: а раптом той «жахливий і страшний Амір Караєв» з’явиться у вузенькому вікні моєї ванни і нападе там на мене?

Або раптом він пролізе через стічну трубу, поки я сидітиму на унітазі зі спущеними штанами?

Лею, до речі, теж бісило те, що вона тепер має таскати всюди за собою охорону. Вона тільки й робила, що бурчала постійно:

— Знову через те, що ці шерстяні не поділили щось між собою, я маю страждати! І як це мені взагалі так «пощастило» вляпатися і зв’язатися з перевертнями? Вічно у цих мохнатих якісь приколи! Набридло!

В цілому я була з нею згодна, бо вільне життя без нагляду нам тепер тільки снилося.

Не пройшло й пари днів такого гадського життя, як ми зібралися з подругою посидіти й обговорити цю печаль.

За класикою жанру я припхалася до неї з двома великими пляшками шипучки та великою шоколадкою.

Вона жалілася, перевдягаючи Давидика:

— Була б ще користь від цих всюдисущих няньок. Он хоча б із дитиною мені допомогли б. Так ні — лише ходять із цими похмурими обличчями і контролюють ледь не кожен крок.

Я піддакнула їй:

— Ага, і не кажи. Ще дивуюся, як це Олексій телефон мій не перевіряє.

Малюк запищав і почав видиратися ногами, не даючи надягти йому носочки, і вона взяла його на руки.

— Слухай, давай прошвирнемося по магазинах, накупимо якогось шмоття?

Моє обличчя перекосилося кривою міною.

— Ага, міряти ліфчики перед купою охоронців? Вони ж нас і в примірочній без нагляду не лишать!

Подруга засміялася:

— Та ладно, у примірочну вони не попхаються. Хоч якось собі настрій піднімемо.

Я подумала і погодилася:

— Зараз тільки подзвоню батьку, спитаю.

І закотила очі. Капець, у свої двадцять років я маю питати у батька, чи можна мені прошвирнутись по магазинах. 

Пфф. А все через цього Караєва, чорти б його вхопили!

Отримавши дуже млявий і невдоволений дозвіл від батька, ми швидко вдягнулися і поперлися на вулицю, мов два президенти з величезною свитою супроводу.

Вже невдовзі наші непробивні охоронці йшли за нами, нагружені півсотнею пакетів з бутиків.

Чесно кажучи, ми надіялися, що вони втомляться за нами ходити, але не судилося — вони вправно несли свій обов’язок і з крижаними обличчями ходили за нами по торговельному центру.

— Ну що, поїхали додому чи кудись іще заїдемо перекусимо?

Лея кивнула на наших "Ван Дамів":

— Але ж вони, певно, теж зголодніли?

Я задумалася, але Олексій втрутився:

— Пані, ми на роботі. Якщо вам кудись треба перекусити або ще щось — просто скажіть, і ми поїдемо туди.

Я кивнула, однак не відчуваючи при цьому звичайного задоволення від походу до ресторану. Зазвичай ми любили з подругою потріщати, поки їмо або п’ємо каву, розповісти одна одній останні плітки.

А які плітки можна розповідати, коли на тебе витріщається дюжина мужиків і підслуховує?

Але тільки ми зійшли з ескалатора і вийшли через скляні двері на вулицю, як раптом щось у повітрі змінилося.

Я не зрозуміла, що саме, як Олексій крикнув:

— Лягайте на підлогу!