24

(Амір)

Я стояв біля вікна в своєму кабінеті, дивлячись на нічне місто, яке розтікалося внизу вогнями.

Телефон лежав у руці, з уже набраним номером Рустама. Я натиснув виклик.

Гудок. Один. Другий. Третій.

— Аміре, ти що, б****, серйозно? — голос Рустама був сонний і роздратований одночасно. — Я тільки пів години тому заснув, а ти вже дзвониш. Що за х****? Щось сталося?

— Приїжджай, — сказав я тихо. — Ти мені зараз потрібен.

— Ти жартуєш? У мене завтра о дев’ятій ранку зустріч з партнерами з Дубая, я…

— Рустаме, приїжджай. Ти мені потрібен зараз.

Він мовчав дві секунди. Потім видихнув, і здався.

— Б****, добре, зараз буду.

Братан приїхав через сорок хвилин. Чорний мерин різко загальмував на подвір’ї, двері грюкнули так, що шибки здригнулися.

Рустам увірвався в кабінет, не знімаючи куртки, волосся було скуйовджене, а очі червоні від недосипу і невдоволення.

— Ну? — гаркнув він з порога. — Що такого триндецьки важливого, що я мав відкласти все на****, і мчати сюди посеред ночі?

Я повільно повернувся до нього, сів у крісло і жестом показав на протилежне.

— Сідай.

Він лишився стояти, схрестивши руки, і дивився на мене зверху вниз.

— Говори.

Покрутив у руках ручку.

— Я щойно розмовляв з Островським.

Рустам насторожився. Брови зійшлися на переніссі.

— Та невже? І що тобі казав цей шакал?

— Та так. Трохи погроз, ну і заборонив мені наближатися до його доньки.

Рустам коротко, зневажливо пирхнув.

— Ну то й що? Ти ж і так не збирався до неї наближатися.

Я мовчки подивився на нього.
Він перестав сміятися. Обличчя повільно змінилося.

— Аміре… ти що, в чому справа, не розумію?

Я не відвів погляду.

— А в тому, б****, що вона моя пара.

Рустам повільно прикрив очі долонею. Потім опустив руку. Коли знову подивився на мене — в його очах був повний ступор. Ніби я щойно сказав, що збираюся стрибнути з даху без парашута.

— Повтори, — тихо попросив він.

— Ліля Островська. Моя пара.

Він довго дивився. Потім видихнув крізь зуби.

— І що ти плануєш далі, брате?

Я підвівся, підійшов до бару, і плеснув собі у склянку.

— Мені знадобиться твоя допомога, Рустаме.

Він зробив крок уперед.

— Яка саме?

Я повернувся, подивившись йому прямо в очі, в почав говорити. Розповів, що саме потрібно зробити, і в чому мені потрібна його допомога.

Коли я закінчив, у кабінеті стало так тихо, що чути було, як гудить кондиціонер.

Рустам стояв, як укопаний. Обличчя побіліло, а очі розширилися:

— Б****… Аміре, ти що, здурів?

Я тільки холодно посміхнувся кутком губ.

— Ні, Рустаме. Я ще цілком при своєму розумі. І я все ще альфа, пам'ятаєш?

Він довго мовчав, потім повільно похитав головою.

— Ти ж розумієш, які будуть наслідки?

Я зробив ковток і скривився.

— Ну я ж не зовсім ідіот.

— Б****, Аміре… — видихнув він. — Ти мене в могилу заженеш із такими планами.

Я підійшов ближче. Поклав руку йому на плече.

— Ти зі мною?

Він не відповів одразу.
Потім повернув голову, і подивився мені в очі.

— Ти ж знаєш, що я завжди з тобою, — тихо сказав він. — Але якщо ти це зробиш… назад дороги не буде. Ти це розумієш?

Я кивнув.

— Розумію.