22

(Амір)

— Гр-р-р-р-рррр! — я розмахнувся і влупив кулаком об стіл.

Наступною жертвою мого гніву стала якась китайська ваза — не тямлячи себе, я швирнув її об стіну, і купа дрібних уламків бризнула на всі сторони.

— Твою ж матір! В пекло! В пекло-о-о! В пекло все! — я пнув з усієї дурі крісло, і воно, перевернувшись, впало на підлогу. Коліщатка по інерції закрутилися.

Зустрічайте — досвідчений альфа до ваших послуг, леді та джентльмени!

Тільки краще не підходьте близько, бо буде боляче.

От тепер для мене вже справді все скінчено — адже сьогодні Амір Караєв став свідком небаченої події: його звір нарешті визначився зі своєю обраницею.

Підлий, клятий звір!
Як він може так зі мною?

Клята звірина сутність!

Не було навіть сили на звичний сарказм, від якого зазвичай потерпали і мої близькі, і дальні.

Але ж яка іронія — та, чия сім'я винна у бунті, нападі і вбивстві, та, хто родом із тих, кого я ненавидів довгих п'ятнадцять років, та, чия сім'я зрадила багаторічну дружбу, — стала моєю призначеною і мала б тепер стати моєю єдиною!

Я глухо засміявся, безсило опускаючись на диван.

Отже, все це правда, і мої підозри справдилися.

Отже, паскудний звір і справді вирішив зупинити свій вибір на клятій Лілії Островській.

Ця зустріч у клубі розставила всі крапки над «і».

Ну що ж, єдине, що мені тепер залишалося, — це вирішити, що робити далі.

Задзвонив телефон, і я повільно, ліниво дістав трубку з кишені, автоматично, механічно натиснув прийняти виклик.

— Слухаю! — тон мого голосу був далеким від дружнього.

— Слухай ти, бісовий виродку! Я тобі кажу, а ти запам’ятовуєш. Ще хоча б один раз я побачу твою брудну пику біля моєї доньки — і живим тебе більше ніхто не знайде, зрозумів?

Я холодно посміхнувся.

— Невже сам Островський зволив набрати мій номер? Яка небачена честь для мене.

У динаміку почулося гарчання.

— Я двічі не повторюватиму. Ти мене почув?

Більше за все мені зараз хотілося напитися і забутися, а не з’ясовувати стосунки з цим клятим уродом.

— Здається, я маю нагадати тобі твоє місце, Богдане: ти альфа своєї зграї і можеш наказувати лише своїм шавкам. А мене твої накази не обходять. Хотів проблем із моїми людьми?

Лють Островського просочувалась крізь мікрофон.

— Караєв, я не збираюся жартувати. Ти більше не чіпатимеш Лілю, і ми зможемо обійтися без війни.

У трубку я ледь не плюнув.

— А з чого ти взяв, Островський, що я боюся війни та уникаю її? Можливо, я її хочу. Не думав про це, га?

У динаміку повисла пауза.

— Якщо буде треба, я не жалітиму нікого. Але ми можемо обійтися без жертв. Не чіпай Лілю — і ніхто не постраждає.

— Ти мені погрожуєш, Островський?

Богдан тихо відповів:

— Лише захищаю те, що мені дороге. Хіба варта наша ворожнеча невинних життів? Подумай про це, Караєв.

У телефоні пролунали короткі гудки, і я жбурнув його на стіл.