14

(Ліля)

Мої широко відкриті очі все ще витріщалися на Караєва та на покидька, якого вже виносили на вулицю попід руки.

Що це була за вистава?

Трясця, я не знала, як реагувати: сваритися, іронізувати, якось нахамити ворогові мого батька чи подякувати.

Може, просто розвернутися й піти геть?

Але я не встигла нічого зробити: Караєв сам різко розвернувся і, обвівши зал крижаним поглядом, яким пройшовся й по мені, покрокував геть із зали. Його супутник послідував за ним.

Ледь пересуваючись на закляклих ногах, я зробила те ж саме і вийшла з ресторану, супроводжувана ошелешеними поглядами персоналу.

На мої розпашілі щоки майнуло прохолодне повітря, і я глибоко вдихнула його.

Що це було? Чому Амір Караєв вмазав тому негіднику? Він же міг просто викликати поліцію. Невже йому не сподобалося, як той розмовляв зі мною?

Ну звичайно. Думаю, цей придурок — постійний клієнт — уже добряче дістав власника. Навряд чи цей телепень поводився так лише зі мною.

Врешті-решт мені було однаково. Це справи Караєва.

Усе одно, знаючи, хто саме власник цього закладу, я ніколи й ногою туди більше не ступлю.

Доїхавши додому, я швирнула сумочку у передпокої й почала роззуватися.

— Доню, привіт. Що ти, по справах їздила?

Я кивнула і підійшла до мами обійняти її. Вона стояла у фартусі з силіконовою лопаткою в руках.

— Так, мамусю.

Мама обережно обійняла мене, щоб не замастити.

— Доню, там від тебе щось батько хотів. Зайди до нього.

— Добре. Він у себе?

Мама кивнула і пішла на кухню, а я піднялася у батьків кабінет.

Він сидів за столом, склавши руки, а поряд із ним стояв якийсь хлопець. Він явно був із наших — перевертень.

— О, бусинко, ми якраз розмовляли про тебе. Добре, що ти зайшла.

— Тату, щось сталося? — я підійшла ближче.

Він поглянув на мене поверх окулярів.

— Нічого не сталося, бусинко. Просто мене дещо занепокоїла зустріч із Караєвим. Коли біля тебе починає тертися твій ворог, це недобрий знак.

Я хмикнула. Що б сказав батько, якби дізнався, що Караєв терся не біля нього, а об його доньку? Причому в прямому сенсі цього слова.

І тим паче він був би незадоволений, якби дізнався, що сьогодні я знову зіштовхнулася з ним у ресторані.

Бам! Перед моїми очима знову пронісся той удар кулаком.

Батько тим часом продовжив:

— Тому я вирішив приставити до тебе охоронця. Цього хлопця звуть Олексій, він тепер буде тебе охороняти.

Я нахмурила брови, подивившись на молодого чоловіка, який стояв із незворушним виразом обличчя, ніби нас тут не існувало.

— Батьку, ти впевнений, що це необхідно? Не хотілося б двадцять чотири на сім перебувати під ковпаком.

— Лілю, якби це не було необхідно, я б цього не робив. Ти ж знаєш, що я просто так ніколи нічого не роблю і завжди намагався враховувати твою думку. Але зараз не сперечайся — ти ж у мене розумна і розсудлива.

Богдан Островський посміхнувся мені теплою посмішкою, і мені нічого не залишалося, окрім як кивнути.

— Добре, тату. Хай охороняє, якщо ти вважаєш це за потрібне.