6

(Амір)

Я ледве контролював себе.

Проте мені вистачило сили вийти з того грьобаного центру і не розірвати дорогою пару-трійку придурків, що наштовхнулися на мене.

І головне — вистачило сили не накинутися на сраного Островського.

Я вважав, що з віком став мудріший, досвідченіший. Загалом так воно і було. Але зараз мудрість, досвід, контроль розчинилися, мов цукрова вата у воді, поступаючись місцем звіриній люті, яка потекла венами стрімкою рікою.

Мої кулаки стискалися самі собою, і, не знайшовши виходу агресії, я влупив з усієї люті кулаком об паркан і навіть не відчув болю.

З горлянки вирвалося гарчання.

Якого сраного х**?!

Влупив знову і, побачивши, як червона цівка потекла з розбитих кістяшок, трохи прийшов до тями.

Полегшало. Але не дуже. Якщо пояснювати в цифрах — на один відсоток зі ста.

Але й на тому дякую, адже в такому стані навіть сісти за кермо було важко.

Грьобаний Островський. 
Грьобана його донька.

Грьобаний мій звір, який відчув щось схоже на зв’язок істинної пари саме в юній доньці мого запеклого ворога.

Але ж як добре все починалося.
Просто цукерочка, а не історія.

Гарна русява дівчина, на яку я кинув око ще під час промови в актовій залі. Щось невловиме манило мене дивитися на неї знову і знову.
Мої очі поверталися до неї, наче притягнуті магнітом, і я не міг контролювати це бажання роздивлятися її.

Хвилясте волосся по плечі, яке підстрибувало щоразу, коли вона повертала голову, витончена жіночна фігура, яку облягав червоний атлас вечірньої сукні, повні рожеві губки, які вона час від часу складала бантиком, уважно слухаючи диктора на сцені.

Мене чомусь манило в ній ВСЕ.

У якийсь момент русявка почала щось підозрювати й раз по раз оберталася до мене. Її погляд був збентеженим, трохи зацікавленим і зовсім крапельку наляканим.

Коли вона вийшла із зали, я пішов за нею. Не сам — звір повів мене, мов на повідку. Але в той момент я був занадто тупий, щоб про щось здогадатися.

Вона була збентежена і так мило намагалася обурюватися та виглядати грізною.

— Я вам не schatz!

Вона налякано, нервово облизнула губи — і мені знесло дах.

Не думаючи, що роблю, я схопив її і штовхнув у перші-ліпші двері, відчуваючи, як звір усередині мене шаленіє та закипає.

Невже?..

Невже мій звір, який за два десятки років так і не відчув свою істинну пару в жодній красуні, яку зустрічав на своєму шляху, впізнає її в цій дівчині?

Справа в тому, що чоловіки в моїй сім’ї мали один дефектний ген, який не дозволяв їм одразу розпізнати свою пару. І це довбане прокляття настільки змусило мене повірити, що я приречений на все життя залишитися самотнім, що я просто одружився з тією, яка мені подобалася.

У нас народилося двоє міцних хлопчиків, один із яких мав потенціал альфи. Але моя дружина загинула в автокатастрофі.

Втім, зараз не про це.

Я не міг повірити. Невже переді мною стоїть моя пара? Чи це взагалі можливо?

Звір щось відчував — це точно. Її запах збуджував кров.

Однак визначити, чи точно вона моя пара, прямо зараз я не міг — не вдавалося.

І тим не менш я не мав права відпускати цю дівчину. Хто знає, цілком імовірно, що саме вона і є тією, що пов’язана зі мною.

У моєму випадку для цього був потрібен час.