4

Перша реакція батька вкрай здивувала мене: суміш презирства і роздратування, але він швидко опанував себе.

Невже він знайомий із цим чоловіком?

— Караєв, — промовив він спокійно, майже байдуже. — Не очікував побачити тебе тут. Благодійність — нове захоплення?

Незнайомцю вистачило одного погляду, щоб оцінити ситуацію. Усмішка торкнулася губ, але в очах не було жодного тепла.

— Часи змінюються, Богдане, — відповів він рівним голосом. — Деякі речі вимагають ширших горизонтів. Навіть для тих, хто звик вважати територію виключно своєю.

Я стояла поруч, уважно спостерігаючи, але мовчала.

— Територія ніколи не належить альфі, це дім членів зграї, — холодно зауважив батько. — А моя зона відповідальності — оберігати їх від ворогів і неправильних рішень.

Чоловік ледь помітно звузив очі.

— Дивно чути це від тебе. Особливо з огляду на те, як багато років тому ти сам зробив вибір, — він зробив паузу, даючи словам зависнути. — Не всі наслідки можна сховати під благими намірами.

— І не всі гріхи можна виправдати війною, — парирував тато. — Але, як бачу, ти прийшов не за цим.

— Справді, — кивнув пан Караєв. — Я тут як гість. Як інвестор, який цінує можливості.

Його погляд ковзнув по приміщенню й ненадовго зупинився на мені, але цього разу майже без жодної реакції.

— Тоді насолоджуйся вечором, — сухо відповів батько. — Аукціон відкритий для всіх. Навіть для старих ворогів.

Караєв усміхнувся трохи ширше.

— Старі вороги, — повторив він. — Який же світ тісний. Особливо для таких, як ми.

А тоді перевів погляд на мене.

Я не витримала:

— Отже, пане Караєв… і не дивно, що такий, як ви, у якомусь конфлікті з моїм батьком!

Дві пари чоловічих очей одночасно повернулися й подивилися на мене.

Одна — насторожено, друга — з відтінком неприємного здивування.

Батько уточнив:

— Я чогось не знаю, Ліле? Ти знайома з ним?

Очі пана Караєва нахабно пройшлися по мені знизу вгору й завмерли з іронічним очікуванням.

У голові мимоволі пролетіли картинки з вбиральні: 

він штовхає мене до рукомийника і притискається всім тілом…

— Ліле, я тебе питаю! — нетерпляче повторив батько.

Руки незнайомця фіксують зап’ястки, а обличчя нахабно нахиляється до шиї, обпалюючи подихом…

Якщо я про це розповім — живим цей Караєв точно звідси не вийде. Будуть розбірки.

Я швидко поглянула на батька:

— Та ні, вперше його бачу! — ага, вперше: десять хвилин тому він затискав мене в туалеті проти моєї волі.

Брова незнайомця скептично піднялася після моїх слів.

— Розмову не закінчено, Богдане, ми ще побачимося. Ліліє, — з цими словами він трохи нахилив голову в мій бік і, наостанок пройшовшись по мені дивним поглядом, різко розвернувся та вийшов.