1

Жовті пронизливі очі незнайомця пильно роздивлялися мене й стежили за кожним моїм рухом.

Погляд чоловіка був дуже дивний і спостережливий, ніби він намагався щось згадати чи зрозуміти.

Від цього чіпкого погляду мені стало жарко, і захотілося кудись сховатися. Я спробувала відволіктися від цього чоловіка.

Зал наповнився гучними звуками аплодисментів.

До трибуни підійшов мій батько, якому одразу ж послужливо передали мікрофон.

— Vielen Dank, meine Herren! Доброго вечора. Дякую, що сьогодні ви тут.

Він привітно посміхнувся всім присутнім.

Я намагалася зосередитися на промові батька, однак палаючі очі чоловіка, що стояв біля колони, бентежили мене. Увесь вечір він не відводив від мене погляду, і той, мов рентген, пронизував мене до кісток.

— Ich freue mich, Sie zu sehen. Нас сьогодні об’єднала не формальність, а спільна проблема. Ми зібралися тут, бо ліси Європи зникають швидше, ніж ми встигаємо звикнути до цієї думки. Сьогоднішній вечір присвячений проєктам, які працюють не з абстрактною природою, а з конкретною землею, конкретними лісами, конкретними межами.

Голос батька луною розходився від колонок по всьому залу. Присутні уважно слухали, киваючи.

Усі, крім одного.

Високий, статний чоловік років тридцяти п’яти, з темною щетиною, стояв, схрестивши руки. Його погляд лише ковзнув по трибуні, трохи затримався на ораторові й знову повернувся до мене.

Мої щоки палали.
Чому він так дивиться? Хто він?

Батько прокашлявся.

— Ми не обіцяємо простих рішень, тому пропонуємо вам усвідомлену особисту участь. Danke. Дякую кожному, хто прийшов. Дякую тим, хто підтримує не гучні гасла, а реальні дії. І тепер я хочу передати слово людині, чия робота стала однією з причин, чому цей вечір набув форми не лише розмови, а й образу.

Я гучно заплескала в долоні, підтримуючи батька. Він робив справу, яка була вкрай необхідною: останнім часом монополісти дедалі активніше намагалися приватизовувати дикі землі для свого бізнесу, і перевертні могли незабаром залишитися без територій, необхідних для розвитку кланів і процвітання зграй.

Мій батько, Богдан Островський, альфа зграї Райберів, прагнув зменшити вплив монополістів і розширити сферу авторитету перевертнів на цих землях.

Саме тому він став куратором благодійного заходу, щоб зібрати найвпливовіших і найбагатших перевертнів навколо спільної проблеми.

До трибуни підійшов скульптор, чиї інсталяції сьогодні братимуть участь у благодійному аукціоні.

Поки він щось говорив у мікрофон, я притисла руки до розпашілих щік і повернулася в бік незнайомця.

Він трохи схилив голову в мій бік і раптом прикрив очі, ніби прислухаючись до звуку або запаху навколо себе. А коли відкрив їх — у них горів справжній вогонь.

Та що за маячня? Мені терміново треба вийти, освіжитися.

Я поправила сумочку й різко попрямувала в бік виходу із зали. У коридорах було порожньо, і я трохи пригальмувала, маючи намір зайти до вбиральні.

Але коли зупинилася, щоб дістати вологі серветки із сумочки, на мою спину наштовхнулася якась перешкода.

Я обернулася, і мене охопило обурення: цією перешкодою виявився той самий незнайомець.

Що за…?

— Вибач, Schatz, — мене огорнув низький оксамитовий голос.

Його сильна рука притримала мене за талію, але я негайно вивільнилася з цих непроханих обіймів.

Я оцінююче просканувала чоловіка: світло-карі, майже жовті очі, п’янкий гіркуватий аромат, кремезна фігура, хижий погляд.

Переді мною безсумнівно стояв перевертень.

— Я вам не Schatz! Пропустіть мене, — я спробувала обійти величезну фігуру чоловіка, але він несподівано загородив мені прохід.

*Schatz(нім.)— золотко.