1

Жовті пронизливі очі незнайомця пильно роздивлялися мене й стежили за кожним моїм рухом.

Погляд чоловіка був дуже дивний і спостережливий, ніби він намагався щось згадати чи зрозуміти. Його щелепи раз по раз напружувалися, виділяючи жорстке підборіддя. 

Від цього хижого погляду мені стало жарко, і захотілося кудись сховатися. Я спробувала відволіктися від цього чоловіка, і зробити вигляд що нічого не помічаю.

Зал наповнився гучними звуками аплодисментів.

До трибуни підійшов мій батько, якому одразу ж послужливо передали мікрофон.

— Vielen Dank, meine Herren! Доброго вечора. Дякую, що сьогодні ви тут.

Він привітно посміхнувся всім присутнім.

Я намагалася зосередитися на промові батька, однак палаючі очі чоловіка, що стояв біля колони, бентежили мене. Увесь вечір він не відводив від мене погляду, і той, мов рентген, пронизував мене до кісток.

— Ich freue mich, Sie zu sehen. Нас сьогодні об’єднала не формальність, а спільна проблема. Ми зібралися тут, бо ліси Європи зникають швидше, ніж ми встигаємо звикнути до цієї думки.

Голос батька луною розходився від колонок по всьому залу. Присутні уважно слухали, киваючи.

Усі, крім одного.

Високий, кремезний, статний чоловік років тридцяти п’яти, з темною щетиною, стояв, схрестивши величезні руки.

Його погляд лише ковзнув по трибуні, трохи затримався на ораторові й знову повернувся до мене.

Мої щоки палали.
Чому він так дивиться? Хто він?

Батько прокашлявся.

— Ми не обіцяємо простих рішень, тому пропонуємо вам усвідомлену особисту участь. Danke. Дякую кожному, хто прийшов. Дякую тим, хто підтримує не гучні гасла, а реальні дії.

Я гучно заплескала в долоні, підтримуючи батька. Він робив справу, яка була вкрай необхідною: останнім часом монополісти дедалі активніше намагалися приватизовувати дикі землі для свого бізнесу, і перевертні могли незабаром залишитися без територій, необхідних для розвитку кланів і процвітання зграй.

Мій батько, Богдан Островський, альфа зграї Райберів, прагнув зменшити вплив монополістів і розширити сферу авторитету перевертнів на цих землях.

Поки він щось говорив у мікрофон, я притисла руки до розпашілих щік і повернулася в бік незнайомця.

Він трохи схилив голову в мій бік і раптом прикрив очі, ніби прислухаючись до звуку або запаху навколо себе. А коли відкрив їх — у них горів справжній, хижий вогонь.

Та що за маячня? Мені терміново треба вийти, освіжитися.

Я поправила сумочку й різко попрямувала в бік виходу із зали. У коридорах було порожньо, і я трохи пригальмувала, маючи намір зайти до вбиральні.

Але коли зупинилася, щоб дістати вологі серветки із сумочки, на мою спину наштовхнулася якась перешкода.

Я обернулася, і мене охопило обурення: цією перешкодою виявився той самий незнайомець.

Що за…?

— Вибач, Schatz, — мене огорнув низький оксамитовий голос.

Його сильна рука притримала мене за талію, але я негайно вивільнилася з цих непроханих обіймів.

Я оцінююче просканувала чоловіка: світло-карі, майже жовті очі, п’янкий гіркуватий аромат, кремезна фігура, хижий погляд.

Переді мною безсумнівно стояв перевертень.

— Я вам не Schatz! Пропустіть мене, — я спробувала обійти величезну фігуру чоловіка, але він несподівано загородив мені прохід.

*Schatz(нім.)— золотко.