3

3

Петро прокинувся і зауважив, що його чоло холодне і мокре від поту.

Сьома тридцять. Час прокидатися і збиратися до школи.

… Провівши дітей до школи, Токарчук почав перевіряти увесь дім, шукаючи джерело стукоту. Дружини вдома не було, напевно, пішла у магазин або до сусідки. Ні в кімнатах, ні у підвалі, ні на горищі нічого підозрілого не було знайдено, окрім неглибокої ніші в кутку погреба. Мабуть, то було місце для консервації. Не знайшовши нічого, Петро зайнявся ремонтом вікон будинку.

…Понад тиждень сім’я Токарчуків спала спокійно. І сьогодні, вклавши дітей, втомлені батьки теж потроху починали дрімати. Поринаючи у сон, Петро почув чийсь сміх і запитав:

 - Кохана, то ти смієшся? Не спиться?

 - Це не я! – відповіла Ольга. – Я думала, це ти сміявся.

Подружжя прислухалося, затамувавши подих. Знову почувся низький басовитий сміх, який лунав неначе звідусіль, поступово затихаючи. Раптом почувся дитячий крик. Батьки кинулися до дитячої кімнати, на ходу вмикаючи ліхтарики на мобільних телефонах. Світло ліхтаря встигло посвітити на невисокий силует людини, який наче увійшов у стіну біля ліжка Артема і розчинився у ній. Після цього інциденту сім’я спала у кімнаті батьків із увімкненим світлом.

Настав важкий ранок. Поки діти одягалися, Ольга вмовляла чоловіка їхати звідси, поки не пізно:

 - Ми повинні негайно поїхати!

 - Ми не можемо поїхати: перший автобус буде зранку, - заперечив Петро.

 - Тут небезпечно! Не знаю, що це за чортівня, але мені страшно. Я боюся і за нас, і за дітей.

 - Давай зробимо так: я подзвоню стосовно кімнати у Вінниці (в Інтернеті повно оголошень), а завтра ми поїдемо звідси. Лише одна ніч, кохана. Потерпи, будь ласка.

 - Добре, домовились, - Ольга обійняла чоловіка. Сльози текли по її щоках.

… Настала ніч. Хлоп’ята лягли на дивані біля матері, а батько вмостився на розкладному кріслі біля протилежної стіни, поруч із дверима. Світло не  вимикали. Спочатку заснули діти, трохи пізніше – дружина. Врешті, Петра теж зморив сон.

Серед ночі Петра розбудив шум. Прокинувшись, голова сім’ї побачив страшну картину: над диваном нависав повністю вкритий шерстю монстр із довгими вузлуватими «руками» і жовтими очима. Тварюка своїми лапами душила Ольгу. Артем із Дмитриком лежали без ознак життя. Токарчук кинувся на допомогу дружині. Після третього удару стільцем по спині чудовиська воно звернуло увагу і на чоловіка.

Сильний удар у груди відкинув Петра до стіни і добряче вдарив об неї. Останнє, що він почув перед втратою свідомості – слова монстра: «Це мій дім!» На годиннику мобільного була друга година ночі, година Бика[1].

***

Лікар-психіатр Іван Дзеньків проводив чергову розмову з пацієнтом у своєму кабінеті. Петро Токарчук сидів на стільці навпроти, позаду нього стояли двоє дебелих і міцних санітарів.

Лікар прекрасно пам’ятав цього пацієнта: півроку тому суд відправив його на психіатричну експертизу після убивства власної сім’ї. Тут був цілий букет: і посттравматичний стресовий розлад, і біполярний розлад, і підвищена агресивність. Токарчук стверджував, що то не він убивця, а якийсь монстр. Проте за тридцять років роботи психіатр був упевнений в одному: найстрашніший монстр живе у кожному із нас.

 - Отже, пане Токарчук, як ви почуваєтеся?

 - Уже краще, лікарю, - відповів Петро. – Але час від часу турбують кошмари і головні болі.

 - Це нормально у Вашому стані. Монстр Вас не турбує?

 - Н-ні… - ледь вичавив із себе пацієнт, кинувши погляд вліво.

«Очевидно, бреше, - подумав психіатр. – Сподівається вийти звідси, не розуміючи, що йому дали довічне»

 - Мені значно краще, - продовжив Токарчук, а подумки додав: «Я маю вийти звідси і вбити монстра, який забрав у мене сім’ю».

[1] Назва походить від китайського вислову «Земля народжена в годину Бика», тобто о другій ночі, в найтемніший час.(Година Бика, Іван Єфремов)