2

2

Токарчуки сиділи в кабінеті директора місцевої гімназії, Івана Сергійовича. Заяви від батьків і відповідні документи лежали у нього на столі. Гімназія складалася з 2 будівель: двоповерхової школи, у якій навчалися учні з першого по дев’ятий клас, і дитячого садка. Поруч із керівником сиділи Тамара Петрівна та Оксана Іванівна. Перша з них мала стати класним керівником Артема, а друга була вихователькою.

 - Отже, на цьому все, - підсумував директор, який за зростом і фігурою був трохи схожим на Денні ДеВіто[1]. – Артем із завтрашнього дня стає учнем сьомого класу, а Дмитрик – дитячого садка. Свято Першого дзвоника розпочнеться завтра о десятій ранку.

 - Добре, дякую, - відповів Петро.

 - А зараз Тамара Петрівна та Оксана Іванівна покажуть Вам класи, ознайомлять із нашою гімназією. До побачення!

Близько години проходило знайомство зі школою, настав час іти додому.

 - То Ви проживаєте на Юстининій хаті. Так? – чомусь уточнила Тамара Петрівна у Петра Токарчука.

 - Е… Можливо… Якщо Ви маєте на увазі Лісову вулицю, будинок 15.

На обличчі класного керівника промайнула тінь переляку, що одразу ж помітила мати хлопчиків, але за кілька секунд вчителька опанувала себе і мовила:

 - Чудове місце… Ставок поруч… Що ж, до побачення! Гарного Вам дня!

Сім’я мовчки йшла додому, доки Ольга не порушила тишу:

 - Якось дивно пані Тамара відреагувала на нашу адресу проживання. Наче злякалася чогось, чи що.

 - Та ну, тобі здалося, не накручуй себе, - спробував заспокоїти дружину Петро. – Просто ми – нові люди, а в селах до приїжджих завжди ставляться насторожено. Чесно кажучи, для нас переїзд – це теж випробування, тому нервувати – це природно.

 - Сподіваюся, ти маєш рацію, - погодилася Ольга та взяла чоловіка за руку.

Хлоп’ята повільно пленталися[2] позаду батьків, розмовляючи між собою. Вони були трохи втомлені, але задоволені.

На лавці біля свого нового будинку Токарчуків чекав сюрприз: на ній сиділа старенька бабуся, спираючись на палицю.

 - Добрий день, добродії! – вигукнула стара. – То це ви мої нові сусіди? Я – бабця Одарка.

Токарчуки представилися. Ця літня пані виявилася охочою до розмов.

 - Тут колись жила баба Юстина, їй було років під дев’яносто. Ото була клята жінка!..

«Напевно, межу не поділили», подумав Петро, а вголос запитав:

 - Чому?

 - Відьмою вона була. Приворожувала чоловіків, людей зводила у могили, а під час війни вболівала за окупантів. На щастя, два роки тому померла. Хоча…

 - Хоча що? – перепитав Токарчук. Він ледь стримував посмішку від нісенітниць, що казала ця бабця.

 - Казали люди, що не сама вона, що її задушили. Дехто розповідав про кров на стінах. Не здивуюся, якщо та чародійка з чортом зналася.

Баба Одарка, напевно, до ночі розповідала свої байки, але Петро з родиною швидко попрощалися із нею та зайшли у дім. Дмитрик пхинькав, що боїться іти в кімнату, ледве вдалося заспокоїти його.

 - От клята баба! – злився Токарчук. – Її розповіді про відьом і чортів налякали дитину!

 - Еге ж, - погодилася Ольга. – Ще й про кров на стінах згадала. Думаєш, це правда?

 - Я вважаю, що стара таким чином просто привертає увагу. Самотньо їй, напевно. Головне, що Дмитрик заспокоївся. Усе буде добре, я обіцяю.

Голова сім’ї перевірив будинок, але нічого підозрілого та небезпечного не виявив.

Ввечері, щойно сім’я лягла спати, почувся стукіт у двері. Петро вийшов надвір, та нікого не було. Через кілька секунд почувся стукіт у глибині погребу. Чоловік увімкнув світло, спустився вниз, але нікого не знайшов. Раптом стукіт почувся на горищі. Проте й там теж нікого не було. Зненацька стукіт почувся по всьому будинку одночасно, та за кілька секунд повністю зник.

Петро прислухався. Серед мертвої тиші було чути лише шалений стукіт його серця та мирне сопіння дітей і дружини.

«Що за чортівня? - подумав чоловік. – Такого просто не може бути! Точно! Мені просто здалося, треба більше відпочивати!»

Лише через годину Токарчук зміг заснути, проте сон його не був спокійним. Всю ніч Петра мучили кошмари, які закінчилися стуком. СТУК, СТУК, СТУК!..

[1] Денні ДеВіто (англ. Danny DeVito; ім'я при народженні — Деніел Майкл ДеВіто-молодший, англ. Daniel Michael DeVito Jr.) — американський кіно- та телеактор.

[2]Плентатися – іти, їхати, пересуватися повільно, через силу.