5

Оскільки вони були в будівлі, коп зняв свої темні окуляри. Його жорсткі очі дивилися на Ніну та Дерека, що повернувся до номеру.

– Ніна Харріс? – спитав полісмен, дивлячись на жінку.

– Так, – сухо відповіла вона, ледь змусивши себе розтулити рота. Вся її витримка та досвід трималися зараз на тоненький ниточці, загрожуючи обірватися в урвище, й затягти туди ж її здоровий глузд. Жінка відверто не розуміла, як таке могло статися. Вона ж прийняла запобіжні заходи, але…

– А ви хто? – спокійний голос звернулися до Дерека.

– Це мій колега, – почала Ніна.

– Мем, – обірвав її полісмен, – я спитав у хлопця.

– Дерек Мілліган, – озвався Дерек, – ми з міс Харріс колеги. Фінансові аудитори. Ми прямуємо до…

Не питаючи дозволу, коп зробив один крок і став в дверному прорізі, повністю закрив його своїм великим тілом.

– Мені потрібні ваші посвідчення особистості, – промовив полісмен. Його права долоня, немов ненароком, опинилася біля поясу, на котрому висіла кобура з револьвером.

– У мене в сумочці, – відповіла Ніна й відступила назад, вглиб номеру.

– Нащо нам показувати їх, – дещо зухвало спитав Дерек.

На кам’яному обличчі полісмена промайнула тінь емоції – легке здивування.

– На моє ввічливе прохання, – відповів він.

– Але цього недостатньо! – вже впевненіше заперечив хлопець. – Я знаю свої права! Ми нічого не порушили і нічого не зробили!..

Виникла пауза. Навіть Ніна зупинилася на пів-кроку, очікуючи відповіді. Здавалося, коп не збирався нічного пояснювати, але зрештою промовив:

– Надійшла скарга. На…непристойну поведінку.

– Та це ж маячня якась! – Дерек вже відверто глузував. Хлопець розправив широкі плечі та свідомо наблизився до копа, провокуючи конфлікт. Ніна тихенько підійшла з-за його спини.

– Що у вас в руці, мем? – різким гучним голосом спитав полісмен, помітивши її наближення, – НЕГАЙНО ПОКЛАДІТЬ ЦЕ НА СТІЛ!

– Злякався?! – викрикнув Дерек, – це ж просто…

Хлопець зробив…який рух… Коп виявився спритнішим. Він перехопив руку Дерека і з такою силою штовхнув хлопця до стіни, що той влетів головою до фоторамки з дешевою репродукцією якогось зимового пейзажу, розбиваючи скло. Вони почали боротися…

Долоня ковзнула вниз…до руків’я зброї…Ніна побачила, що через мить палець спустить пусковий гачок…

– НІ! – крикнула жінка, натискаючи на кнопку…

– …відмотай назад та перезапиши, ок? Це ж, все таки звіт для керівництва…

– Трясця!! – вимовила Ніна, озираючись на круглі віконця, лампи в симпатичних абажурах та офіціанток в охайних жовтеньких фартушках. Вони знову були в «Обіди бджілки Базі».

Дерек подивився на неї. Він нічого не сказав, але в очах застигло питання. Ніна судомно почала копирсатися в своїй сумочці.

За барною стійкою сидів полісмен й оброблював ножем та виделкою курячу відбівну.

– Як же мені його позбутися? – з відчаєм прошепотіла жінка.

Дерек стрельнув очима в бік полісмена, але знову промовчав.

Ніна зібралася з духом, та підвелася з-за столику, зробивши хлопцю знак, щоб той залишався на місці. Невпевненими кроками, що з боку можна було сприйняти за сором’язливість, жінка підійшла до полісмена, який вже закінчив трапезу.

– Офіцере Леські? – прочитала вона ім’я на нагрудному бейджику.

Полісмен обернувся до неї.

– Ми знайомі? – спитав він своїм густим голосом.

– Навряд, – нервово посміхнулася Ніна, – та я хотіла б привітатися. Мене зовуть Ніна Харріс. А це, отам, мій колего, Дерек Мілліган.

Ніна простягла полісмену руку.

– Вибачте, – промовив той, – не можу потискати рук, коли зброя в кобурі.

– О… – жінка зніяковіла, – я не знала, вибачте. Ем-м, дозвольте купити вам яблучного пирога?

– Нащо?

– В подяку за вашу службу…

Вона виглядала такою щирою, що через одну довгу, сповнену підозрілістю, мить, губи полісмена все ж розсікла усмішка. Наче тонка тріщина в гранітному блоці.

– Мейбл пече ліпші пироги в окрузі, – промовив він трохи теплішим тоном, – як тут можна відмовитися?

Вони присіли разом за вільний столик і офіціантка прийняла замовлення:

– Два яблучні пироги, одну хвилинку, сонечко!

Ніна кинула погляд на полісмена.

– Мабуть…важко весь час носити при собі зброю? Постійно? – спитала вона трохи тремтячим голосом. Це не приховалося від уваги чоловіка. Але він просто відповів:

– Так, мем.

Офіціантка повернулася з двома тарілками, на яких красувалися рум’яні скибки пирогу.

– О, поблизу вони виглядають ще апетитніше!

Вони взялися за ложечки.

– Ну, за знайомство.

Полісмен з’їв декілька шматочків своєї порції, коли раптом повернувся до Ніни. Його очі з-під важких повік, очі алігатора, уважно вивчали її обличчя.

– Ми з вами не зустрічалися раніше?

Жінка насилу проковтнула тісто з яблуком у шлунок.

– Я тут проїздом. Ми з колегою їдемо до Копітаунської Цеглової Фабрики, для здійснення перевірки.

Полісмен глянув на Дерека за іншим столиком. Його обличчя знову стало маскою.

– За інших обставин цього хлопця можна було б сприйняти за вашого сина, – зауважив він.

– О, так… – Ніна вичавила з себе нервовий смішок, – а як щодо вас? Бачу, у вас кільце на пальці…

Ледь промовивши ці слова, жінка зрозуміла, що припустилася жахливої помилки. Полісмен втратив будь-який інтерес до пирога і не зводив своїх жорстких очей, що сканували її не гірше за рентген.

– Знаєте, – задумливо сказав він, – іноді…життя обертається проти наших сподівань.

Більше він не додав нічого.

Підвівшись, він торкнувся полів свого кашкету:

– Дякую за періг, мем.

Ніна зітхнула з полегшенням, коли він попрямував до виходу з кав’ярні, і сама пішла до столику, де її терпляче чекав Дерек.

– До речі, – пролунав за її спиною густий голос, – там зовні стоїть синій «вольво». Гарна автівка. Звідки вона у вас?