3

Їх синій «вольво» мчав по шосе № 8, яке прямою сірою стрічкою перетинало безкрайні зелені луги й рідкі посадки дерев. Трохи посперечавшись щодо новин, які лунали з радіоприймача, вони вирішили послухати музику. Дерек підкрутив налаштування, і натрапив на станцію, що транслювала класичний «чорний» джаз.

– О, залиш, – попросила Ніна.

– Оце вже ні, не сьогодні, – безапеляційно заявив Дерек, і перемкнув далі. В салоні залунав типовий гангста-реп, і хлопець почав підспівувати та помахувати пальцями, складеними у формі пістолета.

– Агов, я, взагалі, твій наставник в цьому відрядженні, – нагадала йому Ніна.

– Але я за кермом, – не забарився з відповіддю Дерек, – тому зараз я головний!

Схоже було, що хлопець, якимсь чином зрозумів, що подобається їй, і вже вирішив, що з цього можна тягнути собі користь. Ніна надумала трохи спустити його на землю.

– Не жени, – промовила вона без сліду грайливих жартів, і щось в її голосі змусило хлопця миттєво скинути швидкість й всістися рівніше на водійському сидінні.

«Так то краще» – подумала жінка, але показова слухняність тривала недовго.

Кермуючи однією рукою, іншою Дерек підхопив відеокамеру і направив об’єктив на Ніну:

– Коментарі для звіту, – запитав він, імітуючи інтонації дикторів розважальних телешоу.

– Прибери, – невдоволено наказала Ніна, – це небезпечно.

В цю мить позаду «вольво» пролунав попереджувальний сигнал поліцейської сирени.

Дерек глянув в дзеркальце заднього огляду. За ними, блимаючи червоно-синіми вогниками, пристроївся поліцейський седан.

– Дідько! – вилаявся хлопець, кидаючи камеру та чемно беручись за кермо обома руками.

Декілька секунд вони сподівалися, що зробивши їм зауваження, муніципальний «форд краун-вікторія» залишить їх в спокої та рушить по більш важливих справах. Натомість знову пролунав короткий сигнал сирени, недвозначно натякаючи на зупинку.

Зітхнувши, Дерек плавно скинув швидкість і повільно зупинив автівку на узбіччі. Поліцейський «форд» зупинився за декілька метрів позаду них.

Обидва, і Ніна і Дерек, були невдоволені ситуацією. Хлопець розумів, що трохи загрався, і це не минеться просто так, бо Ніна мала скласти детальний звіт про його дії для подальшого розгляду керівництвом. Але ситуацію ще можна було залагодити.

– Будь ввічливий, – наказувала Ніна, – не показуй свого характеру.

Дерек відповів їй похмурим поглядом, але кивнув, погоджуючись.

З «форду» вибрався полісмен – чоловік високого зросту та міцної статури, в строго застебнутій на всі ґудзики формі. Коли він підійшов до вікна з боку водія, Дерек побачив, що це той самий коп, якого вони з Ніною бачили в кав’ярні «Обіди бджілки Базі».

Впевненим жестом постукавши по склу, полісмен змусив Дерека опустити віконце, й зазирнув в салон «вольво». Зараз його очі були скриті темними окулярами.

– Доброго дня, – промовив полісмен своїм низьким голосом.

Дерек сидів мовчки, наліпивши на обличчя свою саму чарівну привітну усмішку, даючи слово Ніні.

– Доброго дня, офіцере! Ми, з моїм колегою, фінансові аудитори. Прямуємо до Копітаунської Цеглової Фабрики, для здійснення перевірки.

– Аудитори, – повторив полісмен слова Ніни невиразно, майже байдуже. – В автівці є зброя?

Запанувала пауза. Дуже неприємна пауза. Це було так схоже на класичний випадок: двоє чорних, яких зупинив білий коп на пустинному шосе…

Дерек неприязно глянув на полісмена. Намагаючись контролювати свій голос, він сказав:

– Ми просто їдемо до Копітаунської Цеглової Фабрики. Щоб…

– Це я почув, – обірвав його чоловік, – я запитую: чи є на даний момент зброя в цій автівці?

Все це було сказано рівним беземоційним голосом. Обличчя полісмена з його гранітним підборіддям не усміхалося й не хмурилося. Воно було схоже на застиглу маску.

Ніна поспішила втрутитися, поки хлопець не зірвався і не зробив все ще більш гіршим.

– Ні, офіцере, – відповіла вона якомога спокійним тоном, з крапелькою лагідності в голосі.

Полісмен злегка кивнув, приймаючи її відповідь.

– Знаєте, чому я вас зупинив?

Дерек, дивлячись просто перед собою, буркнув:

– Я перебільшив швидкість.

– Оскільки ти зізнався, я не звертатиму на це уваги. Однак, ти користувався електронними пристроями під час керування.

Ніна знову втрутилася, цього разу додавши в голос винуваті нотки:

– Це…моя камера, – мовила вона, вказуючи на «Sony», – це я попросила колегу познімати трохи…

– Це той самий пристрій? – спитав полісмен. – Камера зараз увімкнена?

– Я… – почала Ніна розсіяно беручи камеру до рук.

– Не торкайтеся! – різко наказав полісмен. Його спокій раптом випарувався, поступившись контрольованій агресії.

– Але ж я…

– НЕ ТОРКАЙТЕСЯ!! – рикнув чоловік і рвонувся до салону, намагаючись дістатися камери. Ніна смикнулася, її палець зачепив кнопку «зворотня перемотка»…

На мить оточуючий простір застиг, немов стоп-кадр. Ніна ясно бачила перед собою величезну долоню полісмена, що майже вхопила її за руку, бачила трохи перелякане обличчя Дерека, притиснутого до спинки водійського крісла…А потім рука полісмена відсунулася від неї, через мить він вже стояв біля «вольво», відмежований від них піднятим склом, ще через мить він ніби задкував до свого «краун-вікторія», а ще через мить…