1

Веселенька бджілка на вивісці «Обіди бджілки Базі» посміхалася кожному подорожньому, хто мав щастя проїжджати трасою федерального призначення № 37.

Місце для кав’ярні було обрано влучно, і багато мандрівників, що прямували з одного маленького містечка до іншого, або навіть, зі штату в штат, побачивши жовто-чорну вивіску та круглі вікна акуратного будиночку, скидали швидкість своїх стареньких «шеві», «фордів», або новеньких та блискучих «хонд» та «бмв», та заїжджали на парковку закладу, щоб вгамувати спрагу чашечкою кави та скоштувати млинчиків із джемом.

Всередині панувала атмосфера гостинності та затишку. Грав музикальний автомат, під стелею горіли  лампи в симпатичних абажурах, офіціантки в охайних жовтеньких фартушках снували серед столиків та вздовж барної стійки. Секундна стрілка в червоному футлярі кухонного годинника мірно відстукувала час, а дзвіночок відполірованого до блиску мідного дзвоника сповіщав про виконання чергового замовлення.

За столиком біля вікна сиділа пара, ведучі бесіду:

– Я гадала, що ми забронювали мотель онлайн, – казала жінка, звертаючись до супутника.

– Так, забронювали, – підтвердив той, звіряючись з дорожньою картою та дешевою рекламною брошуркою, – увечері дістанемося того клятого Копітауна, і вселимося до чудового двоспального номеру, з душем, кабельним телебаченням та, – багатозначно здійнятий догори палець, – безлімітним доступом до рефрижератору з льодом.

Він відклав брошурку та взявся за стакан з кока-колою.

– Нервуєш? – спитав хлопець.

Його співбесідниця злегка вигнула брову. Це була вже не молода, але все ще симпатична чорношкіра жінка, з виразними губами та блискучими очима.

– Хмм, – надала вона своєму обличчю вираз удаваної задумливості, – дай но згадати: у своє перше відрядження я поїхала…сама одна, своє найскладніше завдання я виконала…сама особисто, та й таких як ти я вже навчила з пів-десятка. Знову ж сама. То як ти гадаєш, я нервую зараз?

– Зрозуміло, – посміхнувся хлопець своєю щирою лагідною посмішкою, цілком голлівудською. Його рівні білі зуби блиснули немов перлини на фоні чорної шкіри.

Жінка, яку звали Ніна, дивилася на хлопця, який був молодший її років на двадцять, і цілком усвідомлювала, що поступово закохується у цю чарівну посмішку, у смішинки в його очах, в його молодість та пристрасть, з якими всі молоді люди ставляться до життя…

В цей момент одна з офіціанток розсипала цукор по барній стійці, відволікаючи Ніну від тривожних думок.

Посміхнувшись, вона витягла з сумочки стареньку відеокамеру виробництва «Sony».

– Ого, – вигукнув хлопець, – це для відеозвіту? Чому не знімати на телефон?

– Тобі ще багато чому треба навчитися, Дерек, – з повчальними нотками відповіла Ніна, – керівництво не схвалює записи цифровими носіями. Зависокий ризик випадкового витоку інформації. Ти ж не хочеш потім побачити себе в Youtube?

– Нуу, – тепер вже він напустив на себе задумливо-жартівний вираз, – хиба що я буду виглядати крутим та гарячим!

Вони перекидалися жартами та балачками, коли на сонце набігла перша хмара. Не фактично, звісно. Скоріше, це було явище майбутньої та скорої загрози. Небезпеки, в передчутті якої по шкірі пробігає морозець. І з’явилося воно у вигляді людини, що підійшла зовні до скляних дверей кав’ярні.

Неясний абрис, породжений тінню від сонця, міг належати казковому велетню, але одна риса, що чітко проглядалася крізь скло дверей, була цілком реальною – руків’я револьвера в кобурі на поясі.