Глава 18. Непроханий інтерес

Ранок почався важко.

Меґґі майже не спала. Вона кілька разів прокидалася вночі, прислухаючись до тиші в квартирі, ніби чекала, що почує щось за дверима. Щось зайве. Чужий звук. Кроки в коридорі. Скрип половиці. Але було тихо. Занадто тихо. Така тиша, яка буває тільки перед чимось — але перед чим саме, вона не знала.

Вона лежала в темряві, дивилася в стелю і пригадувала. Надпис на подвір'ї батьків. Слід біля паркану. Силует, який втік у ліс. Вологу крейду на дерев'яному настилі. І тепер — тиша. Ні листів. Ні повідомлень. Ні надписів. Нічого.

Це мало б її заспокоювати. Але не заспокоювало.

Вона перевернулася на бік, потім на другий. Подушка здавалася занадто гарячою, ковдра — занадто важкою. Вона встала, підійшла до вікна, відсмикнула штору. Вулиця була порожня. Ліхтарі горіли рівним жовтим світлом. Нікого. Тільки тіні від гілок, які хиталися на вітрі.

Все виглядало нормально. І це чомусь лякало більше, ніж будь-який новий надпис. Бо нормальність здавалася фальшивою. Наче хтось навмисно затаївся. Наче затишшя перед бурею.

Вона повернулася в ліжко, але сон не йшов. Думки крутилися, як у замкненому колі: хто це робить? чому? коли з'явиться наступний напис? чи з'явиться взагалі?

Вона намагалася переконати себе, що все скінчилося. Що той, хто її переслідував, відстав. Що вона може видихнути. Але внутрішній голос шепотів: «Ні. Він не відстав. Він просто чекає».

Коли за вікном почало сіріти, Меґґі здалася. Вона сіла на ліжку, обхопила коліна руками. Тіло було важким, очі пекли від недосипу, але в голові вже крутилися думки — уривчасті, тривожні, невловимі.

Вона встала, пішла на маленьку кухню. Налила воду в чайник. Поставила на плиту. Чекала, поки закипить. Дивилася на бульбашки, які піднімалися з дна, і згадувала, як колись, у дитинстві, вважала це чарівним. Зараз нічого не здавалося чарівним.

Вона заварила каву, але випила тільки половину. Смак здавався гірким, хоча вона не додавала цукру менше, ніж зазвичай. Може, справа була не в каві. Може, справа була в ній самій. Просто всередині оселився холод, який не зігрівала жодна рідина. Навіть окріп не міг його прогнати.

Вона сиділа за маленьким кухонним столом, дивилася в стіну і думала. Думала про те, що залишила в Огайо. Про батьків, які навіть не знали, що вона поїхала. Про Джексона, який, мабуть, шукав її по всьому дому.

А потім її думки повернулися до Нью-Йорка. До квартири. До сходів. До надписів, яких сьогодні, здається, не було. Вона не перевіряла. Їй було страшно перевіряти.

Вона допила каву, поставила чашку в раковину і пішла вмиватися. Треба було якось жити далі. Треба було робити вигляд, що все нормально.

Але холод усередині не минав.

Вона зібралася на роботу механічно — джинси, вільна кофта, кеди. Подивилася на себе в дзеркало: бліде обличчя, тіні під очима. Вона не впізнавала себе. Але треба було йти. Треба було робити вигляд, що все нормально.

---

На роботі все було як завжди. Колеги сміялися, обговорювали вихідні, хтось скаржився на дедлайни, хтось розповідав про плани на вечір. Сара як завжди ділилася історіями про свого кота — сьогодні він подряпав новий диван, і Сара вдавала, що дуже сердита, але всі знали, що вона не протримається й дня, щоб не купити йому нову іграшку. Павло щось бурмотів про новий проєкт, який «треба було здати ще вчора», але вже третій день робив вигляд, що активно працює. Том роздавав завдання, хтось жартував, хтось позіхав.

Звичайний робочий день. Звичайне життя.

Але Меґґі не могла в нього вписатися.

Вона сиділа за своїм столом, дивилася на екран монітора, але бачила не рядки коду, а силует, що тікає в ліс. Вона чула голос Тома, який щось питав, але не розуміла слів. Пальці завмирали над клавіатурою, а в голові була порожнеча. Вона відкривала робочий файл, дивилася на нього кілька хвилин і закривала. Потім відкривала знову. І знову закривала.

Вона намагалася зосередитися, але думки поверталися до того самого — хто це? чому? коли це припиниться? А якщо не припиниться?

Час тягнувся повільно. Меґґі дивилася на годинник, потім знову на монітор, потім знову на годинник. Стрілки рухалися, але їй здавалося, що вони завмерли. Вона думала про надписи на сходах. Про слід, який сфотографувала. Про силует, який зник у лісі. І про те, що тепер тиша. І вона не знала, що це означає.

— Меґс? — Сара помахала рукою перед її обличчям. — Ти де?

— Що? — Меґґі здригнулася. — А, вибач… задумалася.

— Ти бліда. Виспалася хоч?

— Не дуже, — зізналася Меґґі, намагаючись посміхнутися, але посмішка вийшла вимученою.

— Знаєш що? Іди пообідай. Відволічешся. Сидиш тут, як привид, тільки колег лякаєш.

Меґґі кивнула. Можливо, Сара мала рацію. 

Вона вже збиралася йти, коли телефон завібрував. Меґґі різко здригнулася. 
Повідомлення від колеги. Нічого важливого. Вона видихнула, але серце ще кілька секунд билося десь у горлі.

Вона взяла куртку і вийшла.

---

Кафе на першому поверсі було напівпорожнім.

Меґґі зайняла столик біля вікна. Вона завжди сідала саме тут. І не тому, що це було зручно — просто психологи кажуть, що люди, які обирають місце біля вікна, підсвідомо хочуть контролювати простір навколо себе. Вони бачать, хто входить, хто виходить, хто наближається. Це дає відчуття безпеки. Меґґі ніколи не замислювалася над цим, але зараз, коли вона сиділа тут, спостерігаючи за вулицею, вона зрозуміла, що це правда.

Вона замовила сендвіч і салат. Каву пити не хотіла — надто багато випила за останні дні, і шлунок починав протестувати. Вона сиділа, дивилася у вікно і намагалася не думати. Про надписи. Про слід. Про силует, який зник у лісі. Але думки поверталися, як хвилі до берега — раз за разом, раз за разом.

— Перепрошую… можна сісти?

Вона підвела очі. Перед нею стояв хлопець. Незнайомий. На вигляд років двадцять п'ять — двадцять сім. Темне волосся, худорляве обличчя, легка неголеність. Він тримав у руках тарілку з пастою і чашку кави.