Розділ 16. Бігти не можна залишитися

Іноді здається, що якщо втекти достатньо далеко, страхи залишаться позаду.

Що вони не зможуть перетнути кордони, не перепливуть океани, не знайдуть тебе в тихому містечку, де минуло твоє дитинство.

Іноді здається.

А потім ти розумієш: страхи живуть не зовні. Вони всередині. І куди б ти не поїхав, вони їдуть з тобою. Сидять на сусідньому сидінні в літаку. Дихають у спину в черзі на посадку. Чекають тебе вдома, в темряві, біля басейну.

І ще ти розумієш: той, хто хоче тебе знайти — знайде. Де завгодно. Через будь-які відстані. Через будь-які перешкоди.

Меґґі відкрила очі. За вікном уже світало. Птахи співали. Десь удалині гавкав собака. Пахло свіжістю і чимось невловимо домашнім. Звичайний ранок у маленькому містечку. Для звичайних людей.

Для неї — ранок після ночі, яка знову принесла страх.

Вчорашній напис пік у пам'яті. «Десять. Тобі краще повернутися в Нью-Йорк». Вона бачила його навіть із заплющеними очима. Білі літери на темному дереві. Крейда, яку хтось тримав у руках зовсім поруч із нею. Поки вона дивилася телевізор. Поки Джексон спав у неї в ногах. Поки батьки були в гостях у місіс Ґрін.

І слід. Розмитий, нечіткий, але реальний. Він був там. Він стояв на її подвір'ї. Поки вона бігла за силуетом у ліс.

Вона сіла на ліжку. Джексон спав біля дверей, згорнувшись клубочком. Не скулив. Не гарчав. Значить, усе тихо. Але надовго?

Вона встала, безшумно одяглася і спустилася вниз. На кухні було порожньо. Батьки вже пішли на роботу — мама залишила записку та сніданок на столі, як завжди. Яйця, тости, джем. Усе, що вона любила з дитинства.

Меґґі сіла за стіл, але їсти не могла. Думки крутилися навколо одного: час повертатися. Час перестати бігти і почати шукати.

Вона знайшла блокнот і ручку й почала писати. Слова лягали на папір важко, але вона знала, що повинна це зробити.

«Любі мамо, тату. Дякую вам за ці дні. За те, що прийняли мене, не ставили зайвих запитань, дали мені відчути себе в безпеці. Я люблю вас більше за все на світі.

Але я зрозуміла одну річ: від цього не можна втекти. Я думала, що якщо поїду подалі, все закінчиться. Але вчора я зрозуміла, що це не так. Він знайшов мене. Він буде знаходити знову і знову, поки я не розберуся з цим.

Я повинна повернутися. Повинна зрозуміти, хто це робить і навіщо. Поки я не вирішу це, мені не буде спокою ні тут, ні деінде.

Не хвилюйтеся за мене. Я впораюся. Я сильна, тому що я ваша дочка.

Люблю вас безмежно. Ваша Меґґі».

Вона перечитала записку тричі. Склала її й поклала на видне місце — поруч із кавоваркою, де мама точно помітить. Поруч із фотографією, де вони втрьох на пляжі, щасливі й безтурботні.

Потім піднялася нагору, зібрала речі й незабаром вийшла з дому.

Джексон провів її поглядом, але не загавкав. Тільки вильнув хвостом на прощання. Наче розумів, що господині треба йти.

---

На вулиці було свіжо й тихо. Містечко тільки прокидалося — десь відкривалися кафе, люди виходили на пробіжки, хтось вигулював собак. Усе таке знайоме, рідне. І таке далеке тепер.

Меґґі дійшла до автобусної зупинки — тієї самої, де в шкільні роки щоранку чекала на рейс до школи. Скільки разів вона стояла тут із рюкзаком за плечима, думаючи про контрольні, про хлопців, про те, що робитиме на вихідних. Тоді все було просто і зрозуміло.

Автобус підійшов через п'ять хвилин. Старий, пошарпаний, з облупленою фарбою та скрипучими дверима. Пахло бензином, дешевою кавою і чимось невловимо знайомим. Меґґі сіла біля вікна — на те саме місце, де сиділа всі одинадцять років школи.

Вона дивилася на вулиці, що пропливали повз. Школа, де вона навчалася — триповерхова будівля з червоної цегли, з баскетбольним майданчиком у дворі.

Вона вийшла на кінцевій зупинці й пересіла на автобус до аеропорту. Той самий маршрут, яким користувалася багато років, коли треба було летіти до Нью-Йорка. Вона знала тут кожну зупинку, кожен поворот, кожну вибоїну на дорозі. Водій навіть був той самий — літній чоловік у кепці, який завжди кивав їй при вході.

— Давно тебе не бачив, — сказав він, коли Меґґі сідала.

— Була в гостях у батьків, — посміхнулася вона.

— Добре. А зараз вже назад?

— Назад.

Він кивнув і рушив з місця.

Меґґі дивилася у вікно і думала про те, скільки разів вона проробляла цей шлях. Спочатку — коли летіла до коледжу на канікули. Потім — коли переїхала до Нью-Йорка зовсім. І щоразу її проводжали батьки, махали руками, обіцяли телефонувати.

Сьогодні вона їхала сама. І навіть не попрощалася.

---

В аеропорту було тихо й пусто. Невелика будівля з одним терміналом, парою крамничок і кафе, де пахло дешевою кавою та пончиками. Меґґі пройшла реєстрацію, здала багаж і попрямувала до виходу на посадку.

Вона сиділа в залі очікування й краєм ока стежила за людьми. Звичка, вироблена за останні тижні. Зайшла жінка з дитиною — малюк вередував, тягнув її за руку. Чоловік із газетою — втупився в новини, не підводячи голови. Парубок у капюшоні, який сів у куток і втупився в телефон.

Меґґі завмерла.

Хлопець у капюшоні.

Він не підводив голови, обличчя не було видно. Але щось у його позі здалося їй знайомим. Те, як він сидів. Те, як тримав телефон. Те, як іноді підводив голову й озирався.

Вона дивилася на нього кілька хвилин, намагаючись зрозуміти, що саме.

Потім він підвів голову, і Меґґі видихнула. Звичайне обличчя. Незнайоме. Трохи старше за неї, з вусами та легкою щетиною. Просто хлопець, який чекає на свій рейс.

— Заспокойся, — прошепотіла вона собі. — Тобі всюди будуть ввижатися переслідувачі.

Оголосили посадку. Меґґі підвелася й пішла до виходу на злітну смугу. Невеликий літак чекав на них — старий, але надійний, з потертими кріслами й ілюмінаторами в дрібних подряпинах.

Вона сіла біля вікна, пристебнулася й заплющила очі.

За годину сорок вона буде в Нью-Йорку.

За годину сорок усе почнеться заново.