Глава 14. Вона майже повірила

Меґґі довго сиділа на дивані, дивлячись на телефон.

Рішення дозрівало не одразу. Воно виповзало з темряви поступово, як світанок за вікном, який вона вже майже не помічала. Треба їхати. Хоча б на кілька днів. Подалі від цієї квартири, від сходів із написами, від камери, яка досі не зловила нікого, крім переляканого хлопчиська.

Учора вночі вона перевірила запис із камери одразу після того, як прочитала записку. Але в під'їзді було темно, і людину в капюшоні майже не було видно. Він був зовсім як тінь. Але силует відрізнявся від силуету Адама. Було видно, що ця людина має інші пропорції тіла.

Вона взяла телефон і набрала маму.

— Меґґі? — голос Амелії звучав стривожено, хоча вона намагалася це приховати. — Ти чого так рано дзвониш? Щось сталося?

— Усе нормально, мам, — Меґґі постаралася, щоб голос звучав рівно. — Я хочу приїхати. На пару днів. Можна?

Пауза. Потім мама видихнула — то чи з полегшенням, чи з подивом.

— Звичайно можна! Коли? Ми з татом зустрінемо.

— Сьогодні. Прямо зараз. Подивлюся квитки.

— Добре, добре. Ти тільки скажи час, ми зустрінемо.

Меґґі відключилася й відкрила сайт із квитками. Нью-Йорк — Акрон. Година сорок у повітрі. Усього година сорок — і вона буде вдома. Там, де немає листів. Немає написів. Немає страху.

Вона обрала найраніший рейс. За чотири години виліт.

Залишилося зібрати речі й попередити подруг.

---

Вона написала Лорен: «Їду до батьків. На пару днів. Не хвилюйся, зі мною все добре. Просто треба видихнути».

Лорен відповіла за хвилину: «Добре. Але ти напиши, як долетиш. І будь обережна».

Таке ж повідомлення вона написала Карі. Та теж відповіла дуже швидко: «Будь обережна. Тітці Амелії привіт!»

Меґґі посміхнулася й прибрала телефон.

Вона подивилася на стіну. На три імені. Ітан. Моріс. Стівен.

Стівен не написав жодного разу. Ні повідомлень, ні дзвінків, нічого. Дивно. Дуже дивно.

Вона відвернулася від стіни й почала збирати речі. Джинси, футболки, кофта тепліша — там, в Акроні, вечорами прохолодно. Зарядка, ноутбук, книжка, яку вона так і не дочитала.

Чемодан закрився насилу. Меґґі оглянула квартиру востаннє й вийшла.

Ліфт спустив її на перший поверх. Консьєрж кивнув. Вона кивнула у відповідь. Сьогодні пощастило.

Таксі вже чекало біля під'їзду.

— В аеропорт Ла-Гуардіа, — сказала Меґґі й сіла на заднє сидіння.

---

Літак пірнув у хмари, і Нью-Йорк зник.

Меґґі сиділа біля ілюмінатора й дивилася, як місто стає маленьким, як тануть хмарочоси, як зникають вогні. Вона думала про те, що залишає там. Квартиру. Роботу. Друзів. І переслідувача, який, можливо, зараз стоїть біля її дверей і дивується, чому ніхто не відчиняє.

Стюардеса запропонувала напої. Меґґі взяла воду й відкинулася на спинку крісла. Поруч сидів чоловік із газетою, через прохід — молода пара, яка воркувала й трималася за руки. Звичайні люди. Звичайне життя.

Меґґі заплющила очі.

Година сорок пролетіла непомітно.

---

Вона вийшла із зони прильоту й побачила їх одразу.

Мама стояла з табличкою «З поверненням, донечко!», на якій хтось намалював сердечка. Тато — трохи осторонь, стримано посміхаючись. Вони обоє виглядали старшими, ніж минулого разу, але такими рідними, що в Меґґі защеміло в очах.

— Маленька моя! — мама кинулася до неї, обняла, притиснула до себе. — Худа! Зовсім не їси там!

— Їм, мам, їм.

— Брешеш, — тато забрав у неї валізу й чмокнув у маківку. — Схудла. Гаразд, вдома відгодуємо. Ходімо.

Вони вийшли на парковку. Машина була стара, але доглянута — тато любив возитися з нею в гаражі. Меґґі сіла на заднє сидіння й дивилася у вікно, поки вони виїжджали з аеропорту.

— Голодна? — спитала мама, обертаючись. — Ми тут по дорозі хотіли в «Піцца Хат» заїхати. Пам'ятаєш, ти в дитинстві обожнювала їхню пепероні?

— Пам'ятаю, — посміхнулася Меґґі.

— От і заїдемо. Візьмемо велику, як раніше.

Тато кивнув і звернув на знайому дорогу.

---

«Піцца Хат» майже не змінилася. Ті ж червоні диванчики, той самий запах тіста й сиру, ті ж постери на стінах. Меґґі замовила їхню улюблену — пепероні з подвійним сиром. Тато взяв колу, мама — чай.

Вони сиділи за столиком біля вікна, і Меґґі відчувала, як напруга потроху відпускає. Мама розповідала про сусідів, про те, як у них зламалася газонокосарка, про нові штори у вітальні. Тато вставляв жарти й підколював маму. Усе було як завжди. Як у дитинстві.

Але в якийсь момент, коли Меґґі потяглася по сіль, вона помітила, що мама і тато обмінялися швидкими поглядами. Один на одного. Як тоді, коли дорослі не хочуть, щоб діти почули щось важливе.

— Що? — спитала Меґґі, намагаючись, щоб голос звучав невимушено.

— Нічого, — надто швидко відповіла мама. — Просто… раді, що ти приїхала.

Тато кивнув, але не подивився на неї.

Меґґі запитала себе: «Чому вони дивилися так, ніби щось приховують?»

— А ви басейн добудували? — спитала вона, вирішивши поки що не тиснути.

— Аякже! — мама гордо посміхнулася. — Тато все літо чаклував. Тепер подивишся.

— І собаку нарешті побачиш, — додав тато. — Джексон. Ретривер. Мрія всього життя твоєї мами.

— Не моя, а наша! — поправила мама.

Меґґі посміхнулася. У них завжди так — сперечаються з любов’ю.

Піцу з'їли швидко. Решту запакували з собою. Тато розплатився, і вони поїхали далі.

---

Вони їхали знайомими вулицями, і Меґґі дивилася у вікно, як у дитинстві. Ось школа, де вона вчилася. Ось парк, де вона гуляла після школи. Ось крамничка, куди мама посилала її по хліб. Ось будинок місіс Ґрін, яка завжди пригощала її печивом.

Містечко було маленьким, але рідним до болю. Кожен куточок зберігав шматочок її минулого.

— Сумуєш? — спитала мама, помітивши її погляд.

— Сумую, — чесно відповіла Меґґі. — Іноді мені здається, що я даремно поїхала.

— Не даремно, — твердо сказав тато. — Ти мала спробувати. Інакше все життя шкодувала б.