Глава 13. Пустий конверт

Меґґі прокинулася задовго до дзвінка будильника — о шостій ранку, в тьмяному передранковому світлі, яке ледь пробивалося крізь фіранки. Вона розплющила очі різко, ніби її хтось розбудив, і одразу зрозуміла: більше не засне.

Серце билося надто швидко. Думки плуталися, чіпляючись одна за одну, але серед них була одна, ясна і холодна: сьогодні все має зрушити з місця.

Вона повільно сіла, провела долонею по обличчю, ніби намагаючись стерти залишки тривожного сну. Волосся розсипалося по плечах, лізло в очі — вона машинально прибрала їх за вуха й деякий час просто сиділа, дивлячись у порожнечу. Тіло здавалося важким, як після хвороби, але всередині вже наростало напруження — не панічне, як раніше, а зібране, майже жорстке.

Вона змусила себе підвестися.

Гарячий душ не приніс полегшення. Вода стікала по шкірі, обпікаючи, але тривога залишалася — вона ніби вписалася глибше, під шкіру, туди, куди не дістати ні водою, ні часом. Меґґі простояла під струменями довше, ніж зазвичай, сподіваючись хоч трохи прояснити голову, але в підсумку лише вийшла з тим самим відчуттям — тільки більш втомленою.

На кухні вона зварила каву, звичним рухом, майже автоматично. Зробила бутерброд, але після першого ж укусу зрозуміла, що їсти не може: їжа здавалася чужою, несмачною. Довелося запити водою, щоб проковтнути.

Одягаючись, вона зловила себе на думці, що вибирає речі так, ніби збирається на звичайну зустріч — джинси, вільна кофта, кеди. Це виглядало майже абсурдно на тлі того, що відбувалося в її житті. Нічого вже не було «звичайним», але звичні дії все ще тримали її в рівновазі.

Перед виходом вона зупинилася біля стіни.

Імена дивилися на неї, як німі свідки: Ітан. Моріс. Стівен. І тепер — Адам Ґілберрі.

Вона довго вдивлялася в них, ніби сподіваючись, що порядок літер раптом складеться у відповідь.

— Сьогодні, — тихо сказала вона. — Сьогодні я хоча б зрозумію, куди рухатися далі.

Це звучало не як обіцянка, а як необхідність.

---

У метро було людно, як завжди в ранкові години. Люди сиділи й стояли, втупившись у телефони, хтось дрімав, хтось читав. Ніхто ні на кого не дивився — звичайна байдужість великого міста.

Меґґі зайняла місце біля вікна і мимоволі витріщилася на своє відображення в склі. Обличчя здавалося чужим: бліде, з темними колами під очима, з напруженим, майже застиглим виразом. Вона не впізнавала себе — не ту себе, якою була ще кілька тижнів тому.

Вона відвернулася.

Думки знову повернулися до головного. Розмова. Як вона пройде? З чого почати? Зі звинувачення — чи з питання? І головне: що, якщо він справді ні до чого?

Вона дістала телефон і відкрила фотографію з камери. Хлопець у капюшоні — молодий, майже підліток. Нічого в ньому не виглядало загрозливим. Саме це і збивало з пантелику найдужче.

Якщо це він — значить, вона помилялася в людях. Якщо ні — значить, її використовують, і набагато обережніше, ніж вона думала.

Потяг поїхав у тунель, і скло потемніло. У відображенні знову з'явилося її обличчя — напружене, насторожене.

Меґґі стиснула телефон.

Сьогодні вона повинна отримати хоча б одну чітку точку опори. Інакше все, що відбувається, остаточно перетвориться на хаос.

---

Університет виявився саме таким, яким вона й очікувала: великим, гамірним, байдужим. Потік студентів не припинявся — хтось поспішав на заняття, хтось просто стояв біля входу з кавою, хтось сміявся, не помічаючи нічого навколо.

Меґґі зупинилася трохи осторонь.

Спочатку їй здавалося, що знайти одну людину в цьому потоці неможливо. Але в неї не було іншого варіанту — тільки чекати й спостерігати.

Вона обрала лавку з хорошим оглядом входу й сіла.

Години тяглися повільно. Занадто повільно.

Перші пів години вона вдивлялася в кожне обличчя, напружуючи зір до болю. За годину почала ловити себе на тому, що пропускає людей. За дві — втома стала фізичною: затекла спина, почали боліти очі.

Вона вставала, проходжувалася, знову сідала.

Якоїсь миті до неї підійшов хлопець, запитав, чи не потрібна допомога. Вона коротко відмовилася, і він пішов, одразу втративши до неї інтерес.

Це було дивно — сидіти серед сотень людей і відчувати себе повністю ізольованою.

До четвертої години очікування вона вже майже вирішила, що все даремно. Що він не прийде. Або що вона просто не впізнає його серед інших.

І саме в цей момент вона його побачила.

Він вийшов із будівлі так само спокійно, як і всі інші. Навушники, рюкзак на одному плечі, погляд у телефон. Жодної настороженості. Жодної скритності.

Якби вона не бачила запис, вона б пройшла повз.

Меґґі підвелася надто різко — в очах на секунду потемніло. Серце вдарило сильніше.

Вона пішла за ним.

Спочатку на відстані, потім швидше. Коли вона порівнялася з ним, слова самі зірвалися:

— Адаме?

Він зупинився.

Повернувся.

І подивився на неї так, як дивляться на незнайомця, який раптово звертається на ім'я — з подивом і обережністю.

— Так? — він вийняв навушник. — Ми знайомі?

Ця реакція була надто природною.

Меґґі на секунду розгубилася, але відступати було вже не можна.

— Мене звати Меґґі Робінсон, — сказала вона, намагаючись тримати голос рівним. — Ти… ти нещодавно був біля моїх дверей.

Він нахмурився.

— Я не розумію, про що ви.

— У мене є запис, — перебила вона. — Камера. Ти виходиш з ліфта, кладеш папірець і йдеш.

Кілька секунд він просто дивився на неї.

Потім його обличчя змінилося — не різко, а поступово. З'явилося розуміння. Потім — напруга.

— Чорт… — тихо сказав він. — То це ви?

Це не було запереченням.

Меґґі відчула, як усе всередині стискається.

— Поясни, — сказала вона. — Зараз.

Він озирнувся на всі боки, явно почуваючись некомфортно, але, схоже, зрозумів, що від розмови не втекти.

— Я не хотів нічого поганого, — почав він. — Серйозно. Це… це просто було завдання.

— Яке ще завдання?