Глава 12. Він попався

Меґґі сиділа на дивані й дивилася на двері.

12:58.

Вона встала, підійшла до вікна, виглянула на вулицю. Нікого. Повернулася на диван. Знову подивилася на двері.

У голові крутилася одна думка: а раптом це не допоможе? Раптом камера нічого не покаже? Раптом він взагалі більше не прийде?

Дзвінок у двері пролунав рівно о 13:00.

Меґґі підскочила, завмерла на секунду, потім швидко підійшла до дверей. Подивилася в очко.

На порозі стояв чоловік. Років тридцяти, у робочій формі, з великою сумкою через плече. Симпатичний. Темне волосся, легка неголеність, спокійні очі.

Меґґі відчинила двері.

— Доброго дня, — усміхнувся він. — Майстер з встановлення камер. Ви Меґґі Робінсон?

— Так, — вона відступила. — Заходьте.

Він зайшов, озирнувся. Квартира була маленькою, і його погляд одразу впав на столик, де стояло багато брудних чашок і тарілок. Меґґі перехопила цей погляд і відчула, як червоніє.

— Працюю над одним проєктом, — швидко сказала вона. — Не вистачає часу на прибирання.

Майстер кивнув, але в очах його майнуло щось дивне. Чи то цікавість, чи то розуміння.

— Зрозумів, — сказав він. — Де будемо ставити?

— Над вхідними дверима. Ззовні.

Він вийшов у коридор, прикинув щось, дістав інструменти.

— Тут треба просвердлити, провести провід. Це швидко. Хвилин сорок.

— Робіть, — кивнула Меґґі.

Вона стояла поруч і дивилася, як він працює. Руки в нього були впевнені, рухи точні. Він свердлив стіну, простягав провід, підключав щось до маленького пристрою. Якоїсь миті він підвів очі й перехопив її погляд.

— Усе працюватиме, — сказав він із легкою усмішкою. — Не хвилюйтеся.

— Я не хвилююся, — збрехала Меґґі.

Він закінчив через пів години. Підключив камеру до її комп'ютера, показав, як працює програма.

— Ось тут буде відео в реальному часі. А ось тут архів. Записи зберігаються три дні, потім видаляються автоматично. Щоб місце на сервері не забивалося.

— Три дні, — повторила Меґґі.

— Так. Якщо потрібно буде довше — можна розширити, але це за додаткову плату.

— Зрозуміла. Дякую.

Майстер зібрав інструменти, витер руки серветкою. Взяв оплату з простягнутої руки Меґґі.

— Якщо щось піде не так — телефонуйте. Візитка на столі.

Він пішов, а Меґґі ще довго сиділа перед комп'ютером і дивилася на екран. Там, у реальному часі, було видно її двері. Порожній коридор. Тиша.

— Тепер ти попався, ким би ти не був, — прошепотіла вона.

---

Продукти закінчилися. Меґґі склала список, взяла сумку й вийшла.

Ліфт спустив її на перший поверх. Вона пройшла через хол, кивнула консьєржу й вийшла на вулицю.

Сонце світило яскраво, повітря було свіжим. Звичайний день. Для звичайних людей.

Магазин був через дорогу в іншому кварталі. Меґґі швидко знайшла все за списком, розплатилася й пішла назад.

Вона вже підходила до під'їзду, коли помітила його. Сусід з четвертого поверху. Моріс Хендерсон. Він стояв біля входу, курив і дивився кудись угору — на її поверх.

Меґґі сповільнила крок, вдивляючись у його руки. Чисті. Жодного крейди. Вона видихнула й пройшла повз, кивнувши йому. Він кивнув у відповідь, але нічого не сказав.

— Просто сусід, — прошепотіла вона собі. — Просто сусід.

Зайшла в під'їзд, натиснула кнопку ліфта. Руки тремтіли.

Ліфт приїхав. Вона зайшла, натиснула кнопку свого поверху.

І раптом, не думаючи, натиснула восьмий.

Ліфт поїхав угору. Сьомий. Восьмий. Двері відчинилися.

Меґґі виглянула на сходову клітку. І побачила.

На сірій сходинці, прямо посередині, білів напис. Свіжий. Яскравий.

«Ти вже близько».

Вона не вийшла. Не зробила жодного кроку. Просто дивилася на ці слова з ліфта, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі.

Потім натиснула кнопку зачинення дверей і поїхала на свій поверх.

Вдома вона притулилася до дверей спиною й заплющила очі.

— Не він, — прошепотіла вона. — Руки чисті. Не він.

Вона пройшла в кімнату, підійшла до стіни й написала маркером:

«Вівторок, руки в крейдяному пилу? Моріс Хендерсон. Але сьогодні чисті».

Відійшла, подивилася.

Підозрюваних троє.

Меґґі сіла на диван і витріщилася на стіну.

Що йому потрібно? Навіщо він це робить? Вона навіть не знала його імені до недавнього часу. Вони ніколи не розмовляли. Просто сусід.

Або це не він? А якщо він просто фарбував щось? А якщо це збіг?

Час тягнувся повільно. За вікном стемніло. Меґґі ввімкнула світло, заварила чай, але не пила. Сиділа й дивилася на імена.

Ітан. Моріс. Стівен.

І раптом її телефон завібрував. Вона підвела слухавку, очікуючи чергову погрозу. Але це був просто спам — реклама нової кав'ярні.

Вона видихнула, відклала телефон і взяла книжку. Детектив. Хоч щось, щоб відволіктися.

---

Тишу розірвав стукіт у двері.

Меґґі підскочила, завмерла. Серце закалатало десь у горлі.

Стук повторився. Три рази. Ритмічно.

Вона подивилася на годинник. Пів на десяту.

Лорен попередила б. Кара теж. Стівен... вона не знала.

Меґґі повільно підійшла до дверей. Подивилася в очко.

Нікого.

Вона відступила на крок, прислухалася. Тиша.

І тут згадала. Камера!

Вона кинулася до комп'ютера, відкрила програму. Та завантажувалася вічність — кілька секунд, які здалися годинами.

На екрані з'явилося зображення. Коридор перед її дверима був порожній. Але внизу, біля порога, лежало щось біле.

Меґґі зачекала ще хвилину, переконалася, що нікого немає, і відчинила двері.

На підлозі лежав аркуш паперу. А4, складений навпіл.

Вона підняла його, зачинила двері й лише тоді розгорнула.

«Ти думала, камера тебе врятує? Я не люблю, коли на мене дивляться».

Меґґі видихнула. І раптом зрозуміла, що не відчуває страху. Тільки злість.

— Звикаю вже, — прошепотіла вона. — Цікаво, що буде через шістнадцять днів? Коли він дійде до мого поверху?

Вона сфотографувала записку й прикріпила її на стіну, поруч з іншими.