Глава 11. Тиша перед кроком

Будильник задзвонив о сьомій.

Меґґі розплющила очі й кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю чужої квартири. Потім реальність обрушилася на неї всією своєю вагою.

Вона у Лорен. Вона в безпеці. Вона не одна.

Але напис на сходах першого поверху, який вона знайшла вночі, нікуди не подівся. «Від мене не втечеш» — ці слова горіли в пам’яті, навіть коли вона заплющувала очі.

Меґґі сіла на дивані, провела рукою по обличчю. Кучері звично розсипалися по плечах, лізли в очі. Вона прибрала їх за вуха й змусила себе встати.

Треба збиратися на роботу.

Вона пройшла на кухню, намагаючись не шуміти. Лорен ще спала. Батьки, здається, теж. Меґґі зварила каву, зробила бутерброд, але їсти не могла. Кава обпікала горло, але вона пила її великими ковтками, сподіваючись, що це хоч трохи підбадьорить.

Думки плуталися. Стівен. Його телефон, який пілікнув у ту саму мить, коли вона відправила повідомлення аноніму. Його погляд. Його поведінка.

Вона прокручувала в пам’яті кожну їхню зустріч за останні тижні. І чим більше думала, тим більше дивних деталей спливало.

— Він ніколи не ставив зайвих питань, — прошепотіла Меґґі. — Але завжди знав, де я. Знав, з ким. Знав, що я роблю.

Вона згадала, як минулого тижня Стівен запитав: «Ти боишся темноти?» Вона тоді розсміялася, відповіла, що ні. Але зараз це питання звучало інакше. Занадто особисто. Занадто... прицільно.

А ще вона згадала, як показувала йому фото з Огайо. Стівен раптом сказав: «Це твій старий будинок? Гарний». Вона не казала йому, що це її старий будинок. Він сам здогадався. Або знав.

І ще: він ніколи не залишав коментарів під її фото. Але завжди знав, де вона була, з ким, у що вдягнена. «Збіг», — думала вона тоді. А тепер...

Тепер вона не була впевнена ні в чому.

Не може бути. Вони друзі чотири роки.

Але тоді чому?

Меґґі допила каву, вмилася, одяглася. Джинси, вільна кофта, кеди. Усе як завжди. Хоча нічого як завжди вже не було.

Вона вийшла з квартири Лорен навшпиньки, намагаючись не розбудити нікого. Сходи першого поверху зустріли її пусткою.

Меґґі видихнула й вийшла на вулицю.

---

У вагоні метро було людно, як завжди. Люди з кислими обличчями, уткнувшись у телефони, хтось спав, хтось читав. Звичайний ранок у нью-йоркському метро.

Меґґі стояла біля дверей, тримаючись за поручень, і дивилася в одну точку. Кожен дотик чужого плеча змушував її здригатися. Вона рахувала кроки від виходу до турнікетів, стискаючи в кишені балончик з перцевим газом.

Вона думала про Стівена. Про те, як він учора дивився на неї. Про те, як його телефон пілікнув. Про те, що анонім так і не відповів на її повідомлення.

Може, це справді він?

Або це параноя?

Вона не помітила, як проїхала свою станцію. Отямилася лише коли оголосили наступну. Вискочила, перебігла на інший бік, поїхала назад. Запізнилася на двадцять хвилин.

---

В офісі було шумно. Ктось пив каву, хтось голосно обговорював учорашній матч, хтось уже стукав по клавішах. Звичайний ранок. Для звичайних людей.

Меґґі пройшла до свого столу, ввімкнула комп'ютер і витріщилася на монітор. Перед очима все пливло.

— Меґс, ти чого? — Сара підійшла з чашкою кави. — Виглядаєш так, ніби не спала тиждень.

— Усе нормально, — автоматично відповіла Меґґі. — Просто втомилася.

Сара подивилася на неї з сумнівом, але нічого не сказала.

О десятій були загальні збори. У переговорній зібралася вся команда. Том щось розповідав про новий проєкт, про терміни, про завдання. Меґґі сиділа й дивилася в одну точку, не чуючи жодного слова.

Вона думала про те, що сьогодні вночі хтось стояв у під'їзді Лорен і писав крейдою на сходах. Хтось, хто знає, де вона. Хтось, хто стежить.

— Меґґі? — голос Тома вирвав її з думок. — Ти з нами?

Вона підвела очі. Усі дивилися на неї.

— Так, так, — сказала вона. — Перепрошую, замислилася.

Том нахмурився, але продовжив.

Після зборів він підійшов до її столу.

— Меґс, усе гаразд? Ти сьогодні сама не своя.

Меґґі подивилася на нього. Том був хорошим керівником — уважним, турботливим.

— Не зовсім, — чесно відповіла вона. — Є деякі складнощі.

— Особисті?

— Особисті.

Том кивнув.

— Якщо потрібно, можеш узяти ще вихідні. Ми впораємося. Відпочинь, приведи думки до ладу.

Меґґі відчула, як до горла підступає ком.

— Дякую, — прошепотіла вона. — Я, мабуть, так і зроблю.

Вона зібрала речі й вийшла з офісу під здивованими поглядами колег.

---

На вулиці було прохолодно, але сонячно. Меґґі йшла до метро й думала про те, що тепер у неї є ще кілька днів. Днів, які можна присвятити розслідуванню.

Телефон завібрував. Повідомлення від Кари:

«Меґс, як ти? Я вчора весь вечір думала про тебе. Тримайся там. Якщо щось потрібно — я поряд».

Меґґі посміхнулася й набрала відповідь:

«Дякую, Каро. Тримаюся. Ти як?»

«Нормально. Працюю. Якщо захочеш поговорити — дзвони в будь-який час».

За кілька хвилин прийшло повідомлення від Лорен:

«Меґс, ти де? Я вже в універі. Ти як? Увечері приїжджай до мене, гаразд? Батьки тебе чекають».

Меґґі замислилась. Лорен була такою турботливою, такою рідною. Але...

«Лорен, дякую тобі за все. Щиро. Але мені потрібно самій у всьому розібратися. Я не можу ховатися за твоєю спиною. Це моя війна».

Відповідь прийшла швидко:

«Меґс, не дурій. Тобі небезпечно одній».

«Я знаю. Але якщо я ховатимуся, він переможе. Я повинна сама зрозуміти, хто це».

Пауза. Потім:

«Гаразд. Але якщо що — дзвони одразу. В будь-який час. Я приїду».

«Дякую тобі».

Меґґі прибрала телефон і пішла до метро.

---

Вона повернулася до своєї квартири близько полудня.

Коли вона заходила до під’їзду, щось змусило її зупинитися. Їй здалося, що з-за рогу хтось виглядає. Але коли вона повернула голову, там нікого не було.