Глава 10. Ближче, ніж здається

Від імені того, хто стежить. Тінь

---

Вона поїхала.

Тінь бачила це на власні очі. Стояла біля вікна своєї кімнати на двадцять п'ятому поверсі, притискаючись лобом до холодного скла, і дивилася вниз. Вулиця ще спала, тільки рідкісні машини проїжджали повз, та десь далеко гавкав собака. А потім двері під'їзду відчинилися, і вона вийшла.

Меґґі.

З невеликою сумкою через плече, у тій самій сірій кофті, яку носила вже кілька днів. Волосся скуйовджене, як завжди. Поруч із нею була та, з коричневим волоссям — Лорен. Вона щось говорила, жестикулювала, а Меґґі просто кивала й дивилася під ноги.

Тінь піднесла бінокль до очей. Хотілося розгледіти її обличчя. Побачити, чи є там страх. Утома. Відчай.

Було. Усе було.

Вони сіли в таксі. Жовта машина рушила, звернула за ріг і зникла.

Тінь опустила бінокль і кілька хвилин просто стояла, дивлячись на порожню вулицю. На те місце, де щойно була вона. А потім до свідомості дійшло: Меґґі поїхала. Вона кинула свою квартиру. Втекла.

Тінь відійшла від вікна, сіла на ліжко й утупилася в стіну.

Цього не мало статися. Меґґі не мала права їхати. Гра тільки починалася, а вона вже вирішила здатися? Сховатися за спинами друзів? Думала, що це її врятує?

Дурна. Дуже дурна.

Тінь встала, підійшла до вікна й знову подивилася на її темні вікна. Порожні. Мертві. Штори, які вона майже ніколи не засувала, тепер були засмикані.

— Ти думаєш, це допоможе? — прошепотіла Тінь у темряву. — Ти думаєш, я не знайду тебе?

Губи самі собою розтягнулися в посмішці.

Лорен. Тінь знала, де вона живе. Верхній Вест-Сайд, стара квартира з батьками. Перший поверх. Тінь запам'ятала це давно, коли ще тільки починала збирати інформацію. Адреса знайшлася в соцмережах — Лорен не була надто обережною, відмічала геолокації, викладала фото з дня народження матері, з сімейних вечерь.

Точну адресу Тінь пам'ятала. Знайти можна все.

Тінь вдягла куртку, взяла ключі, телефон і вийшла.

***
 

Вулиці Нью-Йорка в неділю вранці безлюдні й красиві. Сонце тільки починало підніматися, забарвлюючи небо в блідо-рожевий колір. Повітря було свіжим, майже прохолодним. Рідкісні перехожі з собаками, самотні бігуни в навушниках, пара старих на лавці з газетами.

Тінь ішла швидким кроком, майже бігла. Треба було встигнути, поки вона не загубилася в цьому місті остаточно. Поки слід не охолонув.

Верхній Вест-Сайд. Тінь знала назву вулиці, знала номер будинку. Залишалося тільки знайти місце, звідки можна спостерігати непомітно.

Будинок виявився старим, з облупленою штукатуркою і маленьким двориком. Перший поверх. Вікна виходили прямо на вулицю. Тінь пройшла повз, не зупиняючись, краєм ока відзначаючи розташування. Потім знайшла невелику кав'ярню через дорогу — ідеальне місце. Звідси видно і під'їзд, і вікна.

Тінь замовила каву, сіла за столик біля вікна й почала чекати.

Довго чекати не довелося. Хвилин за двадцять в одному з вікон першого поверху загорілося світло. Хтось відсмикнув штору, і Тінь побачила її.

Меґґі.

Стояла в сірій кофті, з чашкою, дивилася кудись на стіну. Волосся все так само скуйовджене, обличчя бліде, під очима тіні. Вона не виспалася. Добре.

Тінь дивилася на неї довго, не відриваючись. Запам'ятовувала кожну деталь. Те, як вона поправляє волосся. Те, як робить ковток напою. Те, як позіхає, прикриваючи рота долонею.

— Знайшла, — прошепотіла Тінь.

Тепер залишалося тільки чекати.

***
 

Вони вийшли близько десятої.

Меґґі та Лорен. Обидві одягнені по-вуличному, з сумками. Меґґі виглядала трохи краще, ніж уранці — вмилася, причесалася, вдягла джинси й вільну кофту. Але очі все одно були порожніми.

Тінь розрахувалася за каву й вислизнула з кафе. Трималася на відстані, зливаючись із натовпом. Недільний ранок у місті — людей небагато, але достатньо, щоб сховатися.

Вони зайшли в поліцейську дільницю.

Тінь усміхнулася. Дурні. Думають, поліція їм допоможе? Поліція ніколи не допомагає таким, як Меґґі. У них сотні таких справ, тисячі. Вони навіть слухати не стануть. Відмахнуться, скажуть, що це не погроза, що таких, як вона, у них десятки щодня.

Тінь влаштувалася на лавці навпроти, гріючи руки об новий стаканчик з кавою, і стала чекати.

Минула година. Тінь бачила, як у дільницю заходили люди. Хтось із синцями, хтось із папірцями, хтось просто сидів на лавці й чекав своєї черги. Звичайне життя звичайних людей.

Минуло півтори години.

Вони вийшли. По обличчях було видно все без слів. Меґґі виглядала розчавленою — плечі опущені, погляд у підлогу, руки стиснуті в кулаки. Лорен — злою, готовою рвати й метати. Вона щось говорила, жестикулювала, але Меґґі тільки хитала головою.

Вони відійшли від дільниці, зупинилися біля якоїсь вітрини. Лорен говорила, говорила, а Меґґі слухала й мовчала. Потім кивнула, і вони пішли далі.

Ідеально. Саме так Тінь і планувала.

***
 

Вони зайшли в кафе. Невелике, затишне, з великими вікнами.

Тінь зайшла в кафе за кілька хвилин після них.

Вона обрала столик у самому кутку, звідки відкривався хороший вид на їхню компанію. Меґґі та Лорен сиділи біля вікна, розмовляли. Тінь замовила лимонад, сховала обличчя за меню й почала спостерігати.

Час тягнувся повільно. Меґґі виглядала втомленою, але намагалася посміхатися. Лорен щось жваво розповідала, жестикулювала, а Меґґі кивала, але думки її були явно десь далеко.

Тінь зробила ковток кави й раптом відчула вібрацію в кишені. Телефон. Вона глянула на екран — хазяїн квартири. Тінь насупилася, але відповіла, прикривши рота рукою й знизивши голос до шепоту.

— Алло?

Голос у трубці був схвильований, майже панічний. Хазяїн говорив швидко, плутано, і Тінь насилу розбирала слова. Щось про прорвану трубу. Про сусідів знизу, які вже залиті водою. Про те, що він сам зараз у відрядженні, в іншому штаті, і приїхати не може.

— Там уже все тече, мені сусіди дзвонять, кричать! — голос хазяїна зривався на крик. — Якщо зараз не перекрити воду, весь дім затопить! Ти ж там поруч? Зможеш заїхати?