Глава 9. Чужа квартира

Меґґі прокинулась від того, що в квартирі було надто тихо.

Кілька секунд вона лежала нерухомо, дивлячись у стелю й намагаючись зрозуміти, що її розбудило. А потім згадала все. Нічний стук у двері. Порожнє вічко. Білий листок на підлозі з написом «Ти не відчинила. Дуже шкода. Я прийду ще».

Вона сіла на дивані й подивилася на цей листок — він усе ще лежав на столі, куди вона його поклала вночі. Меґґі простягнула руку, взяла телефон і сфотографувала його знову, хоча вчора вже зробила знімок. Просто щоб переконатися, що це реально.

Палець сам набрав повідомлення Лорен. «Приїжджай. Будь ласка. Терміново». І прикріпила фото.

Відповідь прийшла за хвилину: «Виїжджаю».

Меґґі сиділа на дивані, обхопивши себе руками, і дивилася в стіну. На чорні літери, на імена, на дати. Ітан. Моріс. День 1. День 2. День 3. День 4. День 5. Скоро буде день 7.

Лорен влетіла в квартиру за пів години, навіть не роззувшись. Вона з порогу схопила подругу за плечі, зазирнула в очі, потім перевела погляд на листок на столі.

— Це воно? Та сама записка?

Меґґі кивнула.

Лорен взяла листок, прочитала, перечитала ще раз. Обличчя її ставало все білішим.

— Він був тут? Уночі?

— Я не знаю, — голос Меґґі тремтів. — Я прокинулась від стуку. Подивилась у вічко — нікого. Відчинила двері, а це лежало на підлозі.

Лорен сіла поруч і обняла її міцно, по-справжньому.

— Слухай мене, — сказала вона твердо. — Ти збираєш речі й їдеш до мене. Просто зараз. Жодних заперечень.

— Лорен, я не можу...

— Можеш. Мої батьки тільки раді будуть. Ти поживеш у нас, скільки треба.

Меґґі хотіла заперечити, але сил не було. Вона просто кивнула.

За пів години вона стояла в передпокої з невеликою сумкою. Лорен уже викликала таксі.

— Готова?

— Ні, — чесно відповіла Меґґі. — Але вибору немає.

У машині вона мовчала, дивлячись у вікно. Нью-Йорк пропливав повз — недільний ранок, люди з кавою, собаки, рідкісні машини. Звичайне життя. Яке для неї перестало бути звичайним. Лорен стискала її руку й мовчала — вона розуміла, що слова зараз не допоможуть.
 

***
 

Батьки Лорен зустріли її з таким теплом, що Меґґі ледь не розплакалася просто в передпокої.

— Меґґі, люба! — місіс Браун обняла її міцно, по-материнськи. — Лорен нам усе розповіла. Який жах! Ти залишайся, скільки треба.

— Дякую, — прошепотіла Меґґі. — Я не хочу завдавати клопоту...

— Який клопіт? — містер Браун забрав у неї сумку. — Ти ж своя. Розташовуйся.

Місіс Браун тут-таки усадила їх снідати — яєчня, бекон, тости, свіжа кава. Меґґі їла через силу, але тепла атмосфера цього будинку потроху повертала її до реальності. Тут було безпечно. Тут був її тил.

— Ми йдемо в поліцію, — заявила Лорен, коли сніданок закінчився. — Просто зараз.

— Але ми ж обговорювали це, що поліція...

— А ми підемо. І будемо ходити, поки вони не почнуть щось робити.

Меґґі подивилася на подругу і вперше за довгий час відчула щось схоже на надію.

***
 

За годину вони вже стояли в дільниці. Недільний ранок у поліції був таким же похмурим, як і будні — ті самі втомлені люди, ті самі черги, ті самі папірці. Лорен підійшла до жінки за склом і твердим голосом вимагала детектива у справі про переслідування та погрози. Жінка зітхнула, дала їм номерок і звеліла чекати.

Вони чекали сорок хвилин.

Коли їх нарешті викликали, Меґґі вже трясло. За столом сидів літній поліцейський з утомленим обличчям і чашкою кави. Поруч стояв молодий, який щось друкував у комп'ютері.

— Сідайте, — кивнув літній. — Слухаю.

Меґґі глибоко вдихнула й почала розповідати. Із самого першого листа. Про «твій таймер запущено», про написи на поверхах, про сусіда, який назвав її на ім'я, хоча вона ніколи не представлялася, про камери, про те, як вона намагалася вирахувати переслідувача. І про сьогоднішню записку під дверима.

Поліцейський слухав мовчки, зрідка киваючи. Молодий щось записував.

Коли вона закінчила, літній відкинувся на спинку стільця й подивився на неї довгим поглядом.

— Міс Робінсон, — сказав він нарешті. — Я розумію ваше занепокоєння. Але давайте подивимося фактам в обличчя.

— Яким фактам? — втрутилася Лорен. — Їй погрожують!

— Погрожують? — перепитав поліцейський. — Конкретні погрози розправою були? «Я тебе вб'ю», «Я тебе скалічу» — було таке?

Меґґі завагалася.

— Ну... не прямо. Але «твій таймер запущено», «я ближче, ніж ти думаєш» — це ж погрози?

— Це може бути чим завгодно, — знизав плечима поліцейський. — Чийсь злий жарт. Розіграш.

— А написи на сходинках? — Лорен підвищила голос. — Це теж жарт?

Меґґі дістала телефон і показала фотографії. Поліцейський мигцем глянув.

— Крейда? Це крейда?

— Так.

— Міс Робінсон, крейда змивається водою. Це не загроза життю, це псування майна. Зверніться до менеджменту вашого будинку.

— Зверталися! — Меґґі вже майже кричала. — Їм байдуже! Вони сказали розбиратися самій!

— А що ви хочете від нас? — втрутився молодий поліцейський. — Ми вам що, охорону повинні приставити? Знаєте, скільки в нас за день таких, як ви?

— Яких — «таких»?

— Які думають, що за ними стежать. Дев'яносто відсотків виявляється хибною тривогою. Сусід здався підозрілим, колишній хлопець написав смс, хтось дивно подивився в метро. Це все не загрози життю.

— А записка під дверима? — Лорен ткнула пальцем у телефон. — Це теж хибна тривога?

Літній поліцейський зітхнув і відпив кави.

— Міс, я розумію, вам страшно. Але за законом ми не можемо порушити справу, поки немає прямих загроз життю та здоров'ю. Поки це просто... хуліганство. Якщо ця людина перейде до дій — тоді приходьте.

— До дій? — Меґґі відчула, як до горла підступає клубок. — Тобто я повинна дочекатися, поки він мене торкнеться?

— Я цього не говорив. Я сказав — якщо з'являться прямі погрози...

— А якщо я не доживу до цих «прямих погроз»?