Глава 8. Тиша в об'єктиві

Сон був рваним, чуйним.

Меґґі прокидалася кілька разів за ніч. О другій годині — від власного дихання, яке здалося надто гучним. О четвертій — від скрипу десь у коридорі. О шостій — від того, що просто розплющила очі й зрозуміла: більше не засне.

Вона лежала на дивані й дивилася в стелю. За вікном уже світало, місто починало прокидатися, десь гавкав собака, десь грюкнули двері машини. Звичайний суботній ранок. Для звичайних людей.

Для неї — ранок після чергового напису.

Меґґі сіла, потягнулася й подивилася на стіну. Чорні літери дивилися у відповідь. Ітан. Сусід із четвертого поверху. День 1. День 2. День 3. День 4. День 5.

Сьогодні буде день шостий.

Вона встала, змусила себе сходити в душ, потім на кухню. Кава. Йогурт. Усе механічно, без думок, без смаку.

Треба було щось робити. Вона не могла просто сидіти й чекати.

***
 

Близько одинадцятої Меґґі спустилася вниз.

У холі було тихо. Консьєрж — той самий літній чоловік, який завжди читав газету, — сидів на своєму місці. Побачивши Меґґі, він кивнув.

— Доброго ранку, — сказала Меґґі, підходячи до стійки.

— Доброго, — відповів він, відкладаючи газету.

Меґґі завагалася. Вона не знала, як почати цю розмову. Думки крутилися в голові.

— Я тут хотіла спитати... — вона зробила паузу. — Ви не знаєте чоловіка з четвертого поверху? Такий... високий, темноволосий, іноді з собакою?

Консьєрж подивився на неї з легким здивуванням.

— Знаю. А що?

— Розумієте, — Меґґі постаралася усміхнутися якомога природніше, — ми з ним часто зустрічаємося в магазині, у ліфті. І він здається мені... симпатичним. Але я соромлюся підійти першою. Думала, може, дізнаюся його ім'я, знайду в соцмережах, напишу...

Консьєрж усміхнувся.

— Молодь, — похитав він головою. — Раніше знайомилися просто — підійшов, поговорив, і все. А тепер через інтернет.

— Часи змінюються, — знизала плечима Меґґі.

— Гаразд, — консьєрж зітхнув. — Допоможу. Його звати Моріс. Моріс Хендерсон.

— Моріс Хендерсон, — повторила Меґґі, запам'ятовуючи. — Дуже дякую.

— Удачі, — кивнув консьєрж і знову взявся за газету.

Меґґі відійшла від стійки й попрямувала до ліфта. Але перед тим, як натиснути кнопку, завмерла.

П'ятий поверх.

Треба перевірити.

Вона натиснула п'ятірку й поїхала вгору.

Ліфт зупинився, двері відчинилися. Меґґі вийшла на сходову клітку п'ятого поверху.

Серце калатало десь в області горла.

Вона озирнулася. Перша сходинка — чисто. Друга — чисто. Третя — чисто.

Нічого.

Меґґі видихнула. Поки чисто. Може, сьогодні обійдеться?

Вона постояла ще хвилину, дивлячись на сірі сходинки, і раптом її осяяла думка: а якщо почекати? Якщо сховатися десь і подивитися, хто прийде?

Вона озирнулася в пошуках місця. За рогом сходової клітки була невелика ніша — там зазвичай стояли відра й швабри прибиральниці. Можна було сховатися там.

Але потім Меґґі подумала: а якщо він прийде зверху? Тоді вона його не побачить. Або якщо він приїде на ліфті, а вона сидітиме в засідці на сходах?

Забагато невідомих. Занадто ризиковано.

Вона викликала ліфт і поїхала на свій поверх.

***
 

Удома Меґґі сіла на диван і заварила чай. У руках телефон, у голові — нове ім'я.

Моріс Хендерсон.

Вона відкрила Facebook і ввела ім'я в пошук.

Кілька секунд — і перед нею з'явилася сторінка.

Аватарка — чоловік на тлі гір. Точно він. Той самий сусід із четвертого поверху.

Меґґі почала гортати.

Близько десяти фотографій. На деяких він із вудкою — мабуть, любить риболовлю. На інших — знову гори, походи. Звичайний чоловік, звичайні захоплення. Нічого загрозливого.

Місце навчання: Нью-Йоркська школа. Місце роботи: якась будівельна компанія, назву Меґґі не запам'ятала.

Вона відкрила Instagram — там були тільки однофамільці. Нічого корисного.

Меґґі відклала телефон і задумалася.

Що це дає? Ім'я. Факти. Риболовля, гори, будівництво. Але жодного натяку на те, що він може бути тим, хто пише листи. Навпаки — звичайний хлопець, звичайне життя.

Вона встала, підійшла до стіни й дописала під іменем сусіда:

«Моріс Хендерсон, 30+ років, риболовля, гори, будівництво»

Відійшла, подивилася.

Тепер у неї були факти. Два імені. Двоє підозрюваних. І жодних зачіпок, хто з них справжній.

***
 

Телефон задзвонив несподівано. Меґґі підскочила, але побачивши на екрані «Мама», видихнула.

— Привіт, мам.

— Привіт, люба — голос Амелії звучав бадьоро. — Як ти? Що робиш?

— Усе добре, мам, — Меґґі постаралася, щоб голос звучав рівно. — Удома сиджу, відпочиваю.

— А чому голос такий дивний? Ти здорова?

— Здорова, мам. Просто не виспалася.

— Знову робота допізна?

— Ні, просто... не спалося.

Мама зітхнула.

— Меґґі, ти бережи себе. Якщо що трапиться, ти одразу телефонуй. Я завжди на зв'язку.

— Добре, мам.

— Їси нормально?

— Їм.

— Фрукти купуєш?

— Купую.

— Ну гаразд, — мама знову зітхнула. — Я просто хвилююся. Ти там одна, у цьому Нью-Йорку...

— Мам, зі мною все гаразд. Правда.

— Ну, добре. Я на йогу запізнююся, наш урок сьогодні зніматимуть. Тож я побігла, гарного тобі дня!

— Бувай, мам.

Меґґі відключилася й утупилася в стіну. Мама завжди відчуває, коли щось не так. Материнське серце, мабуть.

***
 

Меґґі поклала трубку після розмови з мамою й замислено втупилася в стіну.

Мама, як завжди, щось відчувала. Материнське серце. Меґґі трусонула головою, відганяючи думки про мамину тривогу — зараз їй вистачало своєї власної.

Вона підійшла до вікна, взяла чашку з охололим чаєм, зробила ковток. І раптом завмерла.

Камери.

У будинку ж є камери.

Вона ледь не виронила чашку. Як вона могла забути? Камери на вході, у холі, на задньому дворі. Якщо пощастить, можна побачити, хто заходить у під'їзд у той час, коли з'являються написи. Можна вирахувати його.