Глава 7. Знайомий незнайомець

Сон не приніс полегшення.

Меґґі розплющила очі й кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю. За вікном уже давно було світло, місто шуміло, десь сигналили машини, хтось кричав, хтось сміявся. Звичайний ранок у звичайному місті. Для звичайних людей.

Вона повернула голову й подивилася на стіну.

Чорні літери на білому тлі дивилися на неї у відповідь.

«День 1 — перший лист»
«День 2 — другий лист + напис на першому поверсі»
«День 3 — третій лист + напис на другому поверсі»
«День 4 — напис на третьому поверсі»

І нижче, великими літерами:

«ПІДОЗРЮВАНІ»
«ІТАН»

Сьогодні п'ятниця. Вона взяла відгул. Попереду цілий день, який можна присвятити тільки одному — спробувати зрозуміти, що відбувається.

Меґґі сіла на дивані, провела рукою по обличчю. Кучері звично розсипалися по плечах, лізли в очі. Вона прибрала їх за вуха й змусила себе встати.

Кава. Потрібна кава.

На кухні було тихо й порожньо. Меґґі ввімкнула кавоварку й утупилася у вікно. За склом прокидався Нью-Йорк — люди поспішали на роботу, машини сигналили, хтось вигулював собак. Звичайне життя. Яке для неї перестало бути звичайним.

Телефон завібрував. Меґґі підскочила, ледь не розливши каву.

Повідомлення від Лорен:

«Меґс, я сьогодні після другої звільнюся і приїду»

Меґґі видихнула. Свої. Це свої.

«Так, дякую»

«Добре. Тримайся»

Меґґі відклала телефон і допила каву.

***
 

Ближче до обіду Меґґі зрозуміла, що більше не може сидіти в чотирьох стінах. Стіна з іменами тиснула. Тиша тиснула. Думки тиснули.

Вона вдягнулася — джинси, вільна кофта, кеди — і вийшла на вулицю.

Сонце світило яскраво, але не жарко. Весна в Нью-Йорку завжди така — оманливо тепла, але з вітром, який пробирає до кісток, якщо довго стояти на місці.

Меґґі попрямувала в бік маленького парку через дорогу. Той самий, де вона іноді сиділа в обідню перерву, коли працювала не в офісі, а з дому. Лавка біля фонтану, який ще не ввімкнули, дерева, які тільки починали зеленіти.

Вона сіла й утупилася в одну точку.

Думки поверталися до одного й того ж: хто? Навіщо? Чому?

Ітан. Він був найочевиднішим підозрюваним. Дивний погляд, нелюбов до новачків, відгул саме того дня, коли листи припинилися. Але мотив? Навіщо йому це?

А раптом не він? Раптом це хтось інший? Хтось, кого вона навіть не помічає?

Меґґі просиділа в парку близько години. Дивилася на людей, на дітей, на собак. Думала про те, що десь серед них може бути той, хто пише ці листи. Або та.

Потім встала й пішла до магазину.

***
 

У супермаркеті було людно — п'ятниця, люди закуповувалися на вихідні. Меґґі взяла візок і попленталася між рядами майже на автоматі. Кавові зерна, молоко, яблука.

На касі вона задумалася й ледь не пропустила свою чергу. Розрахувалася, забрала пакети й вийшла на вулицю.

Зворотний шлях був коротким, але Меґґі не поспішала. Вона йшла повільно, дивилася навкруги, дихала повітрям, намагалася відволіктися від думок, які гризли зсередини.

***
 

Коли вона підійшла до будинку, то побачила його.

Чоловік із четвертого поверху стояв біля входу й курив. Звичайний, нічим не примітний. Темна куртка, джинси, кеди. Років тридцять із невеликим. Меґґі бачила його раніше — у ліфті, біля під'їзду, іноді з собакою. Він завжди мовчки кивав і відводив очі.

Вона підходила ближче, і коли зрівнялася з ним, він раптом підвів голову й подивився прямо на неї.

— Привіт, Меґґі, — сказав він спокійно, навіть буденно.

Меґґі завмерла.

Вона його не знала. Ніколи не представлялася. Жодного разу не називала свого імені. Звідки він знає?

— Доброго дня, — видавила вона автоматично й швидко пройшла до дверей.

Руки тремтіли, коли вона прикладала ключ до замка. Вона відчувала його погляд спиною — він дивився їй услід. Не відводив очей.

Двері відчинилися, Меґґі прослизнула всередину й зачинила їх за собою.

***
 

У холі було тихо. Консьєрж, як завжди, читав газету й навіть голови не підняв.

Меґґі притулилася спиною до стіни й спробувала віддихатися.

Він знає її ім'я. Звідки? Вона ніколи з ним не розмовляла. Жодного разу. Це неможливо, якщо тільки він не стежив за нею. Або не читав її пошту.

Вона подивилася на сходи.

Треба перевірити.

Меґґі звернула до сходової клітки. Перший поверх — чисто. Другий — чисто. Третій — чисто.

Четвертий.

Вона вийшла на сходову клітку четвертого поверху й завмерла.

На сірій бетонній сходинці, прямо посередині, білів напис. Свіжий, яскравий, не розмазаний. Чіткі літери складалися в слова:

«Я ближче, ніж ти думаєш»

Меґґі дивилася на них, і серце калатало десь у вухах.

Він був тут. Можливо, він написав це. А хвилину тому він стояв біля під'їзду й назвав її на ім'я.

Вона дістала телефон, сфотографувала. Пальці тремтіли так сильно, що довелося перезнімати тричі.

Потім викликала ліфт і поїхала на свій поверх.

У квартиру зайшла, зачинилася на всі замки й тільки тоді дозволила собі видихнути.

***
 

Меґґі сиділа на дивані й дивилася на стіну. Думки плуталися, але одна зачіпка тягнула за собою іншу.

Вона почала згадувати.

Згадала, як тиждень тому виходила вранці на роботу, а він стояв біля під'їзду й дивився вгору. На її поверх. Вона тоді не надала значення — мало куди людина дивиться. Але зараз, прокручуючи це в голові, зрозуміла: він дивився саме на її вікна.

Згадала, як одного вечора поверталася додому, а він ішов за нею від метро. Не близько, але в одному напрямку. Вона тоді подумала — просто сусід, живе в тому ж будинку. Але зараз це здавалося не випадковим.

Згадала, як кілька днів тому чула, як він говорив по телефону, коли проходила повз. Він стояв біля під'їзду й сказав у трубку: «Вона ще не знає». Вона тоді подумала, що недочула, що це просто частина якоїсь розмови. А зараз...