Глава 5. Третій поверх

Ранок зустрів Меґґі головним болем і порожнечею в животі, яка не мала нічого спільного з голодом.

Вона розплющила очі й кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю. За вікном шумів Нью-Йорк — десь далеко сигналили машини, хтось кричав, хтось сміявся. Звичайний ранок у звичайному місті. Для звичайних людей.

Вона потяглася до телефону. Перевірила пошту.

Нічого.

Жодних нових листів. Жодних одноразових адрес. Жодних погроз.

Меґґі навіть не знала, радіти цьому чи боятися ще більше.

Вона сіла на ліжку, провела рукою по волоссю — кучері звично розсипалися по плечах. Учора вона так і заснула на дивані, навіть не переодягнувшись. Тіло затекло, шия нила. Але думати про це не хотілося.

Душ. Кава. Сніданок.

Вона змусила себе пройти через цей ритуал, хоча їсти зовсім не хотілося. Кава була гіркою, йогурт — несмачним. Думки поверталися до одного й того ж: хто? навіщо? чому?

Вона знову перевірила телефон. Тиша.

— Може, йому нарешті набридло, — прошепотіла вона вголос, але сама собі не повірила.

Учорашній напис на другому поверсі не виходив із голови. «Ти не сховаєшся». І листи. І той дивний погляд Ітана.

Меґґі трусонула головою й вирішила: сьогодні вона не дозволить страху керувати собою.

Вона вдягнулася — знову джинси, вільна кофта, кеди. Взяла сумку, ключі й вийшла.

***
 

На вулиці було свіжо.

Ранок четверга зустрів її сонцем і легким вітром. Меґґі подивилася на годинник — 7:45. До роботи ще купа часу. І раптом їй захотілося пройтися.

Вона вирішила не їхати одну станцію метро, а пройти пішки до наступної. Подихати повітрям, розвіяти думки, побути наодинці з собою без навушників і подкастів.

Вона йшла й дивилася навкруги. Люди поспішали на роботу — хтось із кавою в руках, хтось із телефоном, притиснутим до вуха, хтось просто з утомленими обличчями. Нью-Йорк прокидався, і це було красиво.

Меґґі зловила себе на думці, що останнім часом надто мало бачить місто. Робота — метро — дім. Іноді книгарня. Іноді кафе з друзями. Але ось так, просто йти й дивитися, — давно не було.

Вона думала про те, хто міг писати ці листи. Перебирала в голові всіх, кого знала. Колеги. Друзі. Колишні. Випадкові знайомі.

Ітан.

Це ім'я спливало в голові частіше за інших. Його погляд. Його усмішка на брифінгу. Те, що він живе на 14-й вулиці й проїжджає повз її станцію.

Але навіщо? Навіщо йому це?

Меґґі не знаходила відповіді.

Вона пройшла одну станцію, потім другу. Задивилася на вітрини, на людей, на небо. І тільки коли годинник показав 8:15, схаменулася й пірнула в метро.

У вагоні вона знову перевірила пошту. Судомно, швидко, майже не дихаючи.

Нічого.

Меґґі видихнула. Може, все закінчилося? Може, тій людині набридло? Або він зрозумів, що перегнув палицю?

Вона дістала з сумки книжку — той самий детектив, який купила вчора. Відкрила там, де зупинилася, і спробувала вчитатися.

Історія про групу друзів на острові захопила її так сильно, що вона ледь не проґавила свою станцію. Вискочила в останню мить, коли двері вже пищали, й побігла до виходу, стискаючи книжку в руках.

***
 

В офісі було гамірно.

Хтось пив каву, хтось голосно обговорював учорашній серіал, хтось уже стукав по клавішах. Меґґі пройшла до свого столу, увімкнула комп'ютер і тільки тоді помітила, що за сусіднім столом пусто.

Стіл Ітана.

Вона подивилася на годинник. 8:55. Ітан завжди приходив раніше за всіх. Казали, він з'являвся в офісі о 8:30, навіть коли хворів.

— Здивована? — до її столу підійшла Сара з чашкою кави. — Ітан сьогодні взяв відгул. Уявляєш? Уперше за чотири роки.

Меґґі завмерла.

— У відгулі?

— Ага. Я думала, він узагалі не знає, що це таке. Але Том сказав, він написав ще вчора ввечері.

Сара пішла, а Меґґі залишилася сидіти, дивлячись на порожній стіл.

Ітан узяв відгул. Того самого дня, коли їй перестали приходити листи.

Збіг?

Чи ні?

Вона спробувала скласти це в голові. Якби він писав листи, якби він стежив за нею, то сьогодні, коли в нього з'явився вільний час, він мав би писати ще більше. А тут — тиша.

Або він просто затаївся?

Думки плуталися. Меґґі трусонула головою й змусила себе відкрити робочі файли. Сьогодні треба було доробити все до кінця — завтра показувати клієнту. І наступний проєкт уже чекав.

Вона заглибилася в роботу. Перетягувала елементи, перевіряла адаптацію, правил розташування кнопок. Це допомагало — коли мозок зайнятий кодом, страху просто не залишається місця.

Години пролетіли непомітно.

Десь близько дванадцятої задзвонив телефон.

Меґґі глянула на екран — незнайомий номер. Але зверху висвітилося: «Менеджмент The Skyline Residences».

Серце пропустило удар.

Вона встала, вийшла в переговорну й натиснула «прийняти».

— Алло?

— Здрастуйте, це Меґґі Робінсон? — голос у трубці був тоненьким, майже пищав. Жінка говорила швидко й нервово.

— Так, це я.

— Ви проживаєте в 108-й квартирі?

— Так. А в чому справа?

Жінка зам'ялася. На тому кінці проводу повисла пауза.

— Розумієте... у нас проблема. На сходовій клітці третього поверху з'явився напис. Крейдою. Ми, звісно, уже відправили прибиральницю, але... — вона знову запнулася. — Там згадується номер вашої квартири. І ваше ім'я.

Меґґі відчула, як усередині все холоне.

— Що там написано? — спитала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.

Жінка помовчала ще пару секунд. Потім тихо промовила:

— «108, я ближче, ніж ти думаєш, Меґґі».

У переговорній стало дуже тихо. Меґґі чула тільки стукіт власного серця.

— Міс Робінсон? Ви тут?

— Так, — видавила вона. — Я тут.

— Ми, звісно, розуміємо, можливо, це якась особиста історія... нерозділене кохання чи щось таке... Може, ви комусь перейшли дорогу? Ми не хочемо втручатися, але, будь ласка, постарайтеся розібратися з цією ситуацією. Такі написи псують майно будівлі, і якщо це триватиме, нам доведеться...