Глава 4. Біла крейда на сірих сходинках

Ранок зустрів Меґґі тишею.

Вона розплющила очі за кілька хвилин до того, як задзвонив будильник. Секунду лежала нерухомо, дивлячись у стелю й намагаючись зрозуміти, що її розбудило. У кімнаті було світло, за вікном щебетали пташки — рідкісні гості в Нью-Йорку, але сьогодні вони звідкись узялися.

Дивно.

Меґґі потяглася за телефоном — 6:57. Три хвилини до будильника. Вона ніколи не прокидалася раніше. Ніколи.

Вона сіла на ліжку, прислухаючись до себе. Начебто все нормально. Просто випадковість.

Будильник задзвонив рівно о сьомій. Меґґі натиснула «вимкнути», встала й попленталась на кухню.

Кава, йогурт, гранола. Учорашні контейнери з їжею чекали в холодильнику — вона взяла один, щоб узяти з собою на роботу. Сніданок пройшов у тиші, якщо не рахувати стуку ложки об тарілку.

О восьмій вона вже стояла під душем, дозволяючи гарячій воді змити залишки сну. Дивне ранкове пробудження не виходило з голови. Нерозумно, звісно, але десь глибоко всередині ворушилося смутне занепокоєння.

Коли вона вийшла з душу й загорталася в рушник, задзвонив телефон. Мама.

— Привіт, мам.

— Привіт. Як спалося? — голос Амелії звучав бадьоро, як завжди зранку.

— Нормально. Навіть раніше за будильник прокинулася, уявляєш?

— Ого. Мабуть, виспалася добре.

— Мабуть, — Меґґі всміхнулася, хоча сама не вірила в це пояснення.

— Ти як узагалі? Їси нормально? Висипаєшся?

— Мам, я завжди нормально їм. І висипаюся.

— Ну-ну, — у голосі матері почувся скепсис. — Ти в Нью-Йорку, там усі вічно недосипають і харчуються фастфудом.

— Я не всі, — засміялася Меґґі. — Чесно, у мене все добре.

— А хлопець у тебе так і не з'явився? — мама ставила це питання при кожній розмові, як за розкладом.

— Мам...

— Гаразд-гаразд, мовчу. Ти головне бережи себе. Якщо що — телефонуй.

— Подзвоню. Татові привіт.

— Передам. Цілую.

Меґґі поклала трубку й подивилася на годинник. 8:10. У неї ще був час подзвонити в менеджмент щодо ліфта, але вона згадала, що вони працюють тільки з дев'ятої. Отже, доведеться телефонувати з роботи.

Вона швидко вдягнулася — знову джинси, вільна кофта, кеди. Схопила контейнер з їжею, сумку, ключі й вийшла.

***
 

На вулиці було тепло.

Після вчорашнього дощу місто дихало свіжістю. Сонце вже підсушило асфальт, але де-не-де ще залишалися калюжі, в яких відбивалося небо й верхівки будівель. Меґґі обходила їх на шляху до метро й раптом згадала, що сьогодні після роботи треба зайти до книжкового. Місіс Розен казала, що в середу привезуть новинки. Наукова фантастика, детективи — може, трапиться щось вартісне.

Вона спустилася в метро, вставила навушники й зайшла у вагон. Сорок хвилин до роботи — можна було послухати музику, подкаст або просто дивитися у вікно.

Вона обрала музику.

На першій же станції, коли поїзд рушив, телефон завібрував.

Меґґі глянула на екран. Сповіщення про нового листа. Особиста пошта.

Серце пропустило удар.

Вона відкрила листа. Знову одноразова адреса — безглуздий набір літер і цифр, створений для одного повідомлення. Тема: «Відлік розпочато».

Текст був коротким:

«Ти думала, я забуду? Я тільки починаю, Меґґі».

Вона перечитала двічі. Потім утретє.

Якщо це чийсь жарт, то жартівник зайшов надто далеко. Учора листи, сьогодні знову. Хтось вирішив, що це смішно? Чи це не жарт?

Меґґі відчула, як усередині підіймається роздратування. Страх був, але його перекривала злість. Хто б це не був, він не відповідав на її запитання. Учора вона спитала «Хто ти?» — і тиша.

Вона натиснула «Відповісти» й набрала:

«Досить надсилати мені ці безглузді листи. Чого ти хочеш?»

Відправила й прибрала телефон у кишеню.

Поїзд мчав у тунелі, за вікном миготіли вогні. Меґґі дивилася на своє відображення у склі й намагалася заспокоїтися. Музика грала, але вона її не чула.

Телефон знову завібрував. Минуло менше хвилини.

Меґґі дістала його, розблокувала екран.

Новий лист. Знову одноразова адреса. Тема та сама.

Вона відкрила.

«Я хочу, щоб ти заплатила за все, що ти зробила».

Слова розпливалися перед очима.

Заплатила? За що? Що вона такого зробила?

Меґґі набрала відповідь тремтячими пальцями:

«Що я зробила? Поясни».

Відправила.

Поїзд під'їжджав до її станції. Люди навколо заворушилися, зазбиралися до виходу. Меґґі встала, вийшла на платформу й швидким кроком попрямувала до виходу. Вона майже бігла, сама не знаючи від чого — чи то від страху, чи то від бажання скоріше опинитися серед людей.

На ескалаторі телефон завібрував знову.

Вона не хотіла дивитися. Але подивилася.

«Синя блузка тобі личить. Гарний вибір на сьогодні».

Меґґі завмерла.

Вона повільно опустила погляд на себе. Синя блузка. Та сама, яку вона вдягла сьогодні вранці.

Вона озирнулася довкола. Люди піднімалися й спускалися ескалатором, хтось читав, хтось дивився в телефон, хтось просто дивився перед собою. Хтось із них міг бути тим, хто написав цього листа. Хтось міг дивитися на неї прямо зараз.

Меґґі вискочила з ескалатора, ледь не спіткнувшись, і змішалася з натовпом на вулиці. Серце калатало десь в області горла.

Він бачив її. Він бачив її сьогодні. Він знає, у що вона вдягнена. Він десь поруч.

Або просто стежить через вікно? Живе в сусідньому будинку? Працює десь поблизу?

Думки плуталися. Меґґі зайшла до найближчої кав'ярні, хоча до роботи залишалося ще десять хвилин ходьби. Їй треба було перевести подих.

Вона сіла за столик біля вікна, замовила каву, яку не хотіла, і втупилася на вулицю. Люди проходили повз — звичайні люди, які поспішали у своїх справах. Хто з них? Як зрозуміти?

Телефон мовчав.

Вона швидко випила каву, змусила себе заспокоїтися й пішла на роботу.

***
 

В офісі було звично гамірно.

Меґґі пройшла до свого столу, автоматично відповіла на чиїсь привітання, увімкнула комп'ютер. Руки все ще злегка тремтіли, коли вона вводила пароль.