Глава 3. Відлік розпочато

Дощ барабанив по склу, розмиваючи обриси міста за вікном.

Меґґі розплющила очі й першу секунду просто лежала, вслухаючись у цей звук. Ритмічний, настирливий, трохи сумний. Весняний дощ у Нью-Йорку пахне по-особливому — вогкістю, асфальтом і чимось далеким, майже забутим. Вона любила цей запах.

Телефон задзвонив о сьомій, як завжди.

Меґґі простягнула руку, натиснула «відкласти» і знову заплющила очі. Рівно на п'ять хвилин. Ритуал, який вона ніколи не порушувала.

Коли будильник задзвонив знову, вона сіла, потягнулася й подивилася у вікно. Небо було сірим, щільним, наче натягнутим над містом важкою ковдрою. Дощ не збирався припинятися.

— Чудово, — пробурмотіла Меґґі собі під ніс і попленталась на кухню.

Кава, йогурт, гранола. Усе як завжди. Вона їла, дивлячись у телефон — перевірила пошту, погортала новини, лайкнула пару фото Лорен. Та вчора виклала якийсь мем про стоматологів, якого Меґґі не зрозуміла, але лайк поставила. Для підтримки.

Мама не телефонувала — отже, усе добре. Або просто зайнята.

Меґґі допила каву, прибрала горнятко в раковину й пішла збиратися. Джинси, вільна кофта, кеди. В офісі в них не було суворого дрес-коду — приходь у чому зручно, аби робота робилася. Іноді Меґґі ловила себе на думці, що це розслаблює. Іноді хотілося б хоч зрідка вдягнути щось красиве, але приводу не було.

Перед виходом вона перевірила, чи взяла парасольку. Взяла.

Дощ зустрів її відразу за дверима під'їзду. Великі краплі дзвінко стукали по козирку, розліталися бризками по асфальту. Меґґі розкрила парасольку й швидким кроком попрямувала до метро.

Вулиці Нью-Йорка в дощ виглядають інакше. Вони стають чистішими, але водночас похмурішими. Люди ховаються під парасольками, натягують капюшони, прискорюють крок. Ніхто не дивиться по боках — усі дивляться під ноги, щоб не наступити в калюжу.

Меґґі дійшла до станції, спустилася в підземку і тільки там зрозуміла, що промокла. Ноги трохи, краї джинсів потемніли від води, але загалом нічого страшного. Вона струсила парасольку, склала її й зайшла у вагон.

Сорок хвилин під землею. Вона вставила навушники, ввімкнула якийсь подкаст — про психологію, здається, або про стосунки, вона вже не вслухалася в сенс — і втупилася у вікно. За склом миготіли тунелі, станції, люди. Нескінченний потік.

Десь на середині шляху вона зловила себе на думці, що не слухає подкаст уже хвилин десять. Думки понеслися кудись далеко.

Вона думала про роботу. Про проєкт. Про те, що сьогодні треба закінчити кілька доопрацювань за інтерфейсом — клієнт просив змінити розташування кнопок і додати анімацію на головній сторінці. Дрібниці, але саме з таких дрібниць складається загальне враження.

А ще вона думала про те, що працює в цій компанії вже трохи більше пів року. Шість місяців — термін невеликий, але достатній, щоб перестати почуватися зовсім уже новачком. Хоча іноді їй усе ще здавалося, що на неї дивляться як на «ту саму нову дівчинку».

В ІТ-сфері це взагалі поширена історія. Тут люблять молодих, бо вони швидше вчаться, легше адаптуються, не бояться нових технологій. Але при цьому до тебе придивляються, перевіряють, тестують. І тільки через рік-два ти стаєш «своїм».

Меґґі зітхнула й перевела погляд на людей у вагоні. Хтось читав, хтось спав, хтось втупився в телефон. Типове ранкове метро Нью-Йорка.

***
 

В офісі було тепло й сухо.

Меґґі повісила мокру парасольку сушитися біля входу й пройшла до свого столу. Кава вже чекала — Том знову випередив її.

— Ти мене балуєш, — сказала вона, сідаючи за комп'ютер.

— Попереду багато роботи, — усміхнувся Том з-за свого столу. — Проєкт горить, клієнт нервує.

— Що сталося?

— Та нічого нового. Їм вічно щось не так. Учора прислали список побажань на три сторінки.

Меґґі відкрила пошту й справді побачила довгого листа від замовника. «Шановна командо, ми проаналізували поточну версію й хотіли б запропонувати наступні покращення...» Далі йшов список, читати який не хотілося.

— Я займуся, — сказала вона. — Сьогодні розгребу.

— Ти золото, — Том підняв великий палець і повернувся до свого монітора.

Меґґі зробила ковток кави й заглибилася в роботу. Інтерфейс, кнопки, анімація, адаптація під мобільні пристрої — усе це було їй знайоме і навіть подобалося. Вона любила, коли з хаосу народжується порядок. Коли рядки коду перетворюються на красиві сторінки, якими приємно клікати.

Десь за годину вона відволіклася, щоб відповісти на повідомлення Лорен. Та писала:

«Меґс, я сьогодні вночі не спала, готувалася до іспиту. Якщо я провалюсь — ти мене поховаєш?»

Меґґі всміхнулася й набрала:

«Не провалишся. Ти надто вперта. А якщо провалишся — поховаю з почестями і промовою».

«Дякую. Гаразд, я пішла вчити анатомію. Бувай»

Меґґі прибрала телефон і знову втупилася в код.

Десь в обід вона пішла до їдальні разом із Сарою. Та розповідала про свого кота, який навчився відкривати холодильник, і тепер вони не можуть залишити там нічого смачного.

— Він краде сир, уявляєш? — обурювалася Сара, нарізаючи курку в тарілці. — Сир! Я тепер купую і відразу ховаю в найвищий ящик.

— Розумний кіт, — зауважила Меґґі.

— Надто розумний. Я боюся, що одного дня він навчиться користуватися телефоном і замовить собі піцу.

Вони засміялися. Звичайний обід, звичайна розмова.

Коли вони поверталися до своїх столів, у коридорі Меґґі зіткнулася з Ітаном. Буквально — ледь не врізалася в нього, бо дивилася в телефон.

— Обережніше, — сказав він сухо.

— Вибач, — Меґґі підвела очі. — Не помітила.

Ітан подивився на неї з тим самим непроникним виразом, що й учора. Здавалося, він збирався щось сказати — може, знову про її роботу, може, про щось інше. Але в цю мить з-за рогу вийшла Мішель і гукнула Меґґі:

— Меґс, Том тебе шукає!

Меґґі кивнула й швидко пройшла повз Ітана. Вона відчувала його погляд спиною, але озиратися не стала.