Глава 2. Ранок, який нічого не обіцяв

Будильник задзвонив рівно о сьомій.

Меґґі простягнула руку, намацала телефон на тумбочці й натиснула «відкласти», навіть не розплющуючи очей. П'ять хвилин. Усього п'ять хвилин, і вона встане.

Руді кучері розсипалися по подушці — зранку вони завжди виглядали так, ніби вона потрапила в ураган. Меґґі зітхнула, перевернулася на спину й утупилася в стелю. У квартирі було тихо, тільки десь далеко, поверхом вище, сусіди вже ввімкнули душ — чути було, як гуділи труби.

Рівно за п'ять хвилин телефон задзвонив знову.

Меґґі сіла, потягнулася так, що хруснула спина, й попленталась на кухню. Ноги намацали капці — старі, потерті, але зручні. На кухні було прохолодно — Нью-Йорк ще не прокинувся до кінця, і сонце тільки починало зазирати у вікна.

Кава. Спочатку кава.

Вона насипала зерна в кавомолку, натиснула кнопку й завмерла, слухаючи цей звук. Єдиний звук, який вона любила зранку більше, ніж тишу. За хвилину квартирою поплив запах свіжозвареної кави — темний, трохи гіркуватий, рідний.

Меґґі дістала з холодильника йогурт, гранолу, нарізала банан. Сніданок завжди був простим — вона не любила поратися з їжею зранку. Кава, йогурт, фрукти. І іноді тост, якщо встигала.

Телефон завібрував на столі. Меґґі глянула на екран — мама.

— Привіт, мам, — відповіла вона з набитим ротом.

— Ти жуєш, — голос Амелії звучав зі звичною теплотою. — Я тебе розбудила?

— Ні, уже встала, снідаю.

— Добре, добре. Я просто хотіла дізнатися, як ти. Ми з татом учора згадували твій переїзд, п'ять років уже минуло, уявляєш?

Меґґі усміхнулася. Мама завжди телефонувала з таких приводів — «просто дізнатися, як ти», але насправді їй треба було почути голос доньки й переконатися, що все гаразд.

— П'ять років, так. Швидко час летить.

— А ти як узагалі? На роботі все нормально?

— Нормально, мам. Усе добре. Учора друзі приходили, піцу їли, пили сидр.

— Друзі — це добре, — у голосі Амелії почулося схвалення. — А Лорен як? Вона ж у тебе на стоматолога вчиться?

— Так, усе так само. Досі не відрахували.

Мама засміялася — вона любила, коли Меґґі жартувала про друзів.

— А Кара? Та, з Філіппін?

— Працює в кав'ярні. Копить гроші. Мріє про Бразилію.

— Хороша дівчинка, — сказала Амелія. — Ти з нею обережніше тільки, вона ж одна тут, без сім'ї.

— Мам, їй двадцять три роки. Вона не дитина.

— Я знаю, знаю. Просто ви там у Нью-Йорку... Ну, сама розумієш.

Меґґі розуміла. Мама завжди хвилювалася. Це її робота.

— А тато як?

— Тато на роботі. У нього там новий проєкт, ти ж знаєш. Привіт тобі передавав.

— Передавай йому теж.

— Передам. Ну гаразд, доню, я побігла. Ти якщо що — телефонуй. У будь-який час.

— Добре, мам. Бувай.

— Бувай, люба.

Меґґі поклала трубку й допила каву. Ще п'ять хвилин вона сиділа, дивлячись у вікно. Небо над Нью-Йорком було ясним — гарний день сьогодні, подумала вона.

***
 

У метро було людно, як завжди в годину пік.

Меґґі втиснулася у вагон, стала біля дверей і дістала телефон. Сорок хвилин їзди — достатньо, щоб перевірити пошту, погортати новини й послухати музику. Вона вдягла навушники, ввімкнула якийсь плейлист і втупилася у вікно, за яким миготіли тунелі й станції.

Робота чекала.

Офіс знаходився в центрі Мангеттена, у будівлі з великими скляними вікнами й вічно зайнятим ліфтом. Компанія називалася «WebVision» — вони брали великі замовлення у великих фірм: розробляли сайти, доопрацьовували наявні, займалися підтримкою. Клієнти були серйозні: банки, страхові компанії, мережі ресторанів. Роботи завжди було багато, але Меґґі це подобалося. Вона любила, коли є чим зайнятися.

На вході вона зустріла Мішель — дівчину з відділу кадрів, з якою вони іноді обідали.

— Привіт, Меґґі! — Мішель усміхнулася, поправляючи сумку на плечі. — Як вихідні?

— Привіт. Чудово, дякую. Друзі приходили. А ти?

— О, я їздила до батьків у Нью-Джерсі. Два дні їла домашню їжу й спала до обіду.

— Звучить як рай.

— Майже, — засміялася Мішель. — Гаразд, побігла. Удачі з ранковою нарадою.

— Тобі теж.

Меґґі зайшла в ліфт і натиснула кнопку сьомого поверху.

***
 

Офіс зустрів її звичним гомоном.

Хтось уже сидів за комп'ютерами, хтось пив воду біля кулера, хтось голосно обговорював учорашній матч. Меґґі пройшла до свого столу — він стояв біля вікна, з видом на сусідню будівлю, але якщо сильно витягнути шию, можна було побачити шматочок неба.

На столі на неї чекала горнятко з кавою. Вона озирнулася — поруч стояв Том, їхній тімлід, і всміхався.

— Доброго ранку, Меґґі. Я подумав, тобі знадобиться.

— Томе, ти геній, — щиро сказала Меґґі, беручи горнятко. — Дякую.

— Нема за що. Брифінг за п'ятнадцять хвилин. Проєкт по «Кінгсфінанс» — пам'ятаєш?

— Пам'ятаю.

— Добре. Я там накидав правки, подивишся.

Меґґі кивнула й сіла за комп'ютер. Поки він завантажувався, вона зробила перший ковток кави — гарячий, міцний, як вона любила.

Вхідні: три листи від колег, один від замовника й повідомлення від Лорен.

Лорен (8:45): «Меґс, учора було файно! Я так давно не сміялася. До речі, моя мама передає тобі привіт і питає, коли ти зайдеш до нас на вечерю. Стівен сьогодні весь день нив, що не допив свій сидр. Загалом, через тиждень як зазвичай? Неділя, твоя квартира, я приношу піцу?»

Меґґі всміхнулася й набрала відповідь:

«Привіт! Мамі передавай спасибі, зайду на днях. Стівен хай не ниє, він сам пляшку залишив на столі. У неділю, звісно. Тільки цього разу хай Кара обирає піцу, а то вічно нам дістається гавайська, а вона мовчить і терпить))»

Лорен відповіла майже миттєво:

«Кара каже, що гавайська їй подобається! Вона просто мовчазна. Гаразд, працюй. Побачимося в неділю»

Меґґі прибрала телефон.

Так, у них була традиція. Щонеділі вони збиралися в неї — Лорен, Стівен, Кара. Іноді хтось ще приєднувався, але найчастіше вчотирьох. Піца, сидр, розмови. Іноді дивилися кіно, іноді просто базікали до півночі. Для Лорен і Стівена це був спосіб відпочити від навчання, для Кари — відчути себе частиною чогось, для Меґґі... Для Меґґі це було просто тепло. Знаєте, коли ти не один.