Глава 1. Вікна, що виходять у минуле

Нью-Йорк за вікном горів тисячами вогнів.

Меґґі сиділа на підвіконні, підібгавши під себе довгі ноги, і дивилася, як унизу, далеко-далеко, вулицями повзуть жовті цятки таксі. Двадцять четвертий поверх — це вам не жарти. Коли вона тільки-но в'їхала в цю квартиру пару років тому, їй було страшно підходити до вікна. Здавалося, що скло зараз зникне, а її потягне вниз, у цю сяючу безодню.

Руді кучеряві хвилі розсипалися по плечах — вічно вони плуталися, вічно лізли в обличчя, але Меґґі давно звикла. У дитинстві її дражнили. У школі казали, що в неї волосся, як у клоуна. А якось, у сьомому класі, хтось вичитав в інтернеті, що в середньовіччі рудих дівчат із блакитними очима вважали відьмами. Тиждень її називали відьмою. Спочатку було прикро, а потім нічого, звикла.

Тепер вона могла сидіти на цьому підвіконні годинами.

У кімнаті пахло піцою й трохи сидром, який уже встиг нагрітися, бо всі забули про пляшки. З колонки грала музика — щось спокійне, просто фон.

— Ти нас узагалі чуєш? — у спину прилетіла подушка.

Меґґі обернулася. Лорен стояла посеред кімнати зі шматком піци в руці. Темне волосся зібране в недбалий пучок, на носі — окуляри в чорній оправі, на футболці пляма від томатного соусу. Через два роки вона стане стоматологом, але зараз виглядала як студентка, яка щойно склала сесію.

— Я тебе слухаю, — збрехала Меґґі, зістрибуючи з підвіконня.

— Брешеш. Ти там, у своїх думках, а маєш бути з нами.

— Усього лиш в Огайо, — усміхнулася Меґґі й плюхнулася назад на килим, туди, де сиділа раніше, між Карою та Стівеном.

Килим був дешевий, і Меґґі знала, що за рік-два доведеться купувати новий, бо цей уже почав витиратися в тих місцях, де вони постійно сиділи. Але поки зійде. Усе в цій квартирі було «поки зійде». Ікеївський стіл, який вона зібрала сама і який досі хитався, якщо зачепити ліву ніжку. Диван, куплений із рук у якоїсь сімейної пари, що переїжджала до передмістя. Книжкові полиці з будівельного магазину, які вона навіть не стала фарбувати — просто поставила й заставила книгами.

Стівен розливав залишки сидру по пластикових стаканчиках. Білявий, високий, трохи нескладний, із вічно скуйовдженим волоссям. Нині він учився на юриста і, здавалося, щиро вірив, що його обов'язок — піклуватися про друзів. Іноді це було мило. Іноді — виснажливо.

Кара сиділа на підлозі, схрестивши ноги, і крутила в руках порожню пляшку. З усієї компанії вона була найтихішою, але Меґґі знала, що це не сором'язливість — просто вона спершу думає, потім говорить. Кара приїхала з Філіппін п'ять років тому. Спочатку був Мічиган, бо там жила далека родичка, потім перебралася до Нью-Йорка. Працює баристою, учить англійську, відправляє гроші додому.

— То про що ми говорили? — спитала Меґґі, відкушуючи шматок гавайської піци. Вона знала, що Лорен зараз скривиться — та терпіти не могла ананаси на піці.

— Про те, що ти ніколи не розповідаєш про своє рідне місто, — Лорен справді скривилася, але не через ананаси, а через тему розмови. — Ми знаємо, що ти звідкись із Огайо, і все. Я навіть назву не пам'ятаю.

— Акрон, — сказала Меґґі з набитим ротом.

— Акрон, — повторила Кара задумливо. — Це десь біля Клівленда?

— Ага. Промислове місто, яке намагається стати чимось більшим, — Меґґі всміхнулася. — У нас там є національний парк, Кайахога-Веллі. Ми туди їздили іноді.

— Із сім'єю? — спитав Стівен, простягаючи їй стаканчик із сидром.

— Із сім'єю і з друзями. У мене там подруга була. Найкраща.

Лорен тут-таки підсунулася ближче.

— Ого, найкраща подруга? А чому ми про неї нічого не знаємо? Де вона?

— В Огайо залишилась.

— І ви не спілкуєтесь?

Меґґі відпила напій — теплий, трохи кислуватий — і відкинулась назад, спираючись спиною об диван.

— Давно вже ні. Але взагалі історія довга. Хочете — розкажу.

— Хочемо, — тихо сказала Кара.

— Що ж, добре.

***
 

Її звали Аніка.

Меґґі пам'ятала перший день у школі так виразно, ніби це було вчора. Вересень в Огайо тоді видався теплим, майже літнім, і мама — Амелія — змусила її вдягнути безглузду сукню з рюшами, яку Меґґі ненавиділа. Перший клас, нова школа, нові обличчя. Вона стояла біля дошки, стискаючи в руках лямки рюкзака, і відчувала, як спітніли долоні.

Учителька, місіс Гоффман, показувала їй вільне місце. Поруч із дівчинкою, у якої було темне волосся, заплетене в дві коси, і дуже серйозний вираз обличчя. Дівчинка дивилася на Меґґі без усмішки.

Але коли Меґґі сіла за парту, дівчинка раптом шепнула:

— Я так ненавиджу ці прикраси. Моя мама змушує мене носити безглузді шпильки.

Меґґі подивилася на її коси. На шпильки, які справді виглядали безглуздо — дві величезні пластикові квітки.

— Моя мама каже, що рюші — це красиво, — так само пошепки відповіла Меґґі.

— Мами іноді кажуть дурниці.

І вони захихотіли, прикриваючи роти долоньками. Так почалася їхня дружба.

— Ми просиділи за однією партою всі одинадцять років, — сказала Меґґі. — Із першого по випускний.

— Одинадцять років? — здивувалася Кара.

— У маленьких містах по-іншому не буває. Класи маленькі, всі одне одного знають. Якщо ти з кимось потоваришував у першому класі — швидше за все, ви будете дружити до випускного.

— І ви дружили? — спитала Лорен.

Меґґі кивнула, і на губах сама собою з'явилася усмішка.

— Знаєте, як це буває в дитинстві. Ми були нерозлийвода. Я в неї ночувала, вона в мене. Моя мама годувала її вечерею, коли Аніка залишалась у нас. А в них удома... Не знаю. По-іншому все було. Не погано, просто по-іншому. Телевізор завжди працював, навіть якщо ніхто не дивився. І пахло там завжди чимось смаженим.

— Звучить затишно, — зауважив Стівен.

— Затишно, так. У них не було багато грошей, але в них було... не знаю... тепло. Її мама завжди питала, чи я їла, і якщо я казала «ні», вона тут-таки починала готувати. Навіть якщо в холодильнику було порожньо, вона примудрялася зробити бутерброди.