Зворотній відрахунок

Вінстон похабцем підіймався по сходах старого, обшарпаного багатоквартирного будинку. Він старався не затримувати ногу на обпльованих східцях, боязко сахався від перил, якими користувалось не одне покоління місцевих жителів. Йому до тошноти не хотілося підійматись вгору, назустріч невідомій, але точно не приємній роботі. Він хотів якнайшвидше завершити останній виклик на сьогодні, і нарешті повернутися в своє недавно спустіле, але все ж рідне гніздо. Він наче марив тою миттю, коли відчиняться двері, рипне знайомий до болю ліноліум, і його втомлена, повна клопотів голова, торкнеться холодної подушки, поринувши в солодке забуття…

Після того, як пішла Сара, Вінстон ледве уривав хвилину другу на роботі. Щоб навести лад у квартирі. Перші дні він майже не готував, спав на матраці у веранді, майже кожен вечір пиячив. Проте час – найкращий вчитель, і ось у Вінстона на столі гаряча вечеря, випрасувана постіль, та прибрана квартира що радувала око. Сара пішла від нього 3 тижні тому, забравши з собою малу Елізабет, якій не було й шести. Тепер Сара через суд змусила його виплачувати їм аліменти. Бідолашна Елізабет, вона стала жертвою інтриг, і бездушною лялькою в цій німій, безглуздій виставі.

Позаду важко дихав Сайм. Йому мабуть теж було не солодко сюди пертися. По хрипкому кашлю було чути, що його легені заповзятого курця 

мало не вискакували з горлянки. Як не як, потрібно було на щістнадцятий поверх.

«Який номер квартири?» - оглядаючись через плече, запитав Вінстон.

«Вісімдесят третя» - віддихуючись, промовив Сайм. «І чому тут не побудують ліфт?»

Старенькі деревяні двері були напіввідчиненими. Вгорі висіла подряпана мідна табличка з номером «83». За дверима було чути нерівномірні кроки і притишену розмову. Вінстон широко розчинив двері. Першим він побачив поліцейського, який стояв в коридорі спиною до нього. Під боком він тримав товсту зелену папку. Краєм ока він побачив ще одного сторожа порядку, який метушився в бічній кімнаті. Ближчий до них чоловік помітив їх, і стримано привітався, потиснувши руки йому і Сайму. Поліцейський відрекомендувався Майклом.

«Ходімте за мною» - сказав Майкл, і вказав рукою до кімнати, де знаходився його напарник. Вони разом пройшли до кімнати, і їхнім очам відкрилася відверто неприємна картина.  

В кімнаті були темні, майже непроникні для світла фіранки що ще більше підсилювало гнітючу атмосферу. На підлозі та на всіх поверхнях лежав товстий шар пилу. На одному вікні розповзалася павутиною тріщина.

Але увагу привертало не це. В центрі кімнати висів труп. Це був старий, худий чоловік. Довге, брудне волосся діставало плечей. Риси обличчя були грубими і неохайними. Чоловік був на диво в охайно світло-коричневому костюмі. Він повісися на петлі удавці, закріпивши її попередньо до люстри. Його ноги не діставали долівки десь на десять сантиметрів, стелю була досить високою. Тіло висіло непорушно, здавалося чоловік просто заснув, та зараз прокинеться, повний життя і сил.

Та це було не так. Потрібно лише краще придивитись до синюватих вилиць, неприродно нахилену голову, безсило опущені руки, щоб зрозуміти – шибеник заснув навічно. В руках другого поліцейського був фотоапарат. Коли Вінстон трохи відійшов від побаченого, напарник Майкла підійшов до них.

-«Томас» - відрекомендувався він. Він говорив тихо, а кроки робив так, наче боявся когось розбудити. Томас переступав з ноги на ногу нерішуче стараючись почати говорити.

-«Клінічна смерть була діагнозована дві години тому.» «У медиків був терміновий виклик, тому вони не зняли… його» - прошепотів Томас хрипко, кивнувши на труп. Було видно що він не знаходить собі місця. «Він боягуз» - подумав Вінстон – «таким в поліції не місце». Проте сказав вголос: «Не переймайтесь, ми займемося цим.»

Томас полегшено зітхнув. Він мабуть сильніше за все хотів почути ці слова. 

-«Що там з документами?» - звернувся Сайм до Майкла. «Все в порядку?»

-«тут діагноз та звіти» - відповів Майкл, подаючи Сайму папку, яку весь час тримав в руках.

          Сайм кілька хвилин гортав бюрократичні папери, вдумливо читаючи написане. Діагноз – клінічна смерть через задушіння, звіти поліції, коментар головного санітара, фотографії трупу, документи опізнання особи, свідчення сусідів.

          «Джон Аарсон, 56 років, повісився у стані алкогольно сп'яніння, приблизний час самогубства – друга година ночі. Першим свідком була Елізабет Грей, сусідка поверхом нижче, яка перебувала з Аарсоном в тісних дружніх стосунках, о восьмій ранку вирішила провідати сусіда й натрапила на труп. Перебуває у стані шоку. Подальшу інформацію надавати відмовляється.» - тихо говорив Сайм наче сам до себе.        -«Ну, з цим все зрозуміло» - промовив він, поклавши папку на покритий пилом спальний столик.

          Тільки зараз Вінстон зрозумів, що у кімнаті стоїть запах міцного алкоголю. На робочому столі біля вікна стояла пуста пляшка з під рому. В смітнику лежали дві пляшки пива. Він ще раз глянув на труп, але одразу ж відвернувся. Здавалося Аарсон дивиться на нього з під опущених повік.

-«Майкл, допоможи нам зняти його з петлі» - мовив ледь чутно Сайм. Сайм. Вінстон і Майкл підійшли до покійного, злегка підняли його, і єдиним порухом визвільнили з смертельної удавки. На канапі вже лежав герметичний чорний мішок, залишений санітарами. Майкл поклав тіло всередину. І застібка на мішку різко піднялась вгору. Вони трохи постояли в тиші, уникаючи поглядів один одного.

-«Санітари скоро мають бути тут» - сказав Томас в порожнечу сумним тоном.

- «Слідчення вже завершене. Можете прибирати тут» - звернувся до Вінстона Майкл, уважно дивлячись на нього чорними, проникливими очима. Вся кімната була в огидних буро-зелених плямах. Можливо покійник спершу хотів отруїтися таблетками, але коли ця спроба викликала лише блювоту, перейшов до іншого способу. Вінстон уявляв собі щось подібне, коли почув що саме трапилося в цій квартирі. Мало на що здатна п'яна людина, яка вже нічого не чекає від життя?