Епілог

Це літо, здавалося, по вінця було повне радості й щастя. А все тому, що Костя вже не поїхав до піонерського табору.

Він вирушив до Кременчуцького моря. Артем знову покликав його із собою, а разом із ними — на превелику її радість — узяли й Тоню.

І ось знову Градизьк — велике й затишне селище. Здавалося, там завжди живуть добрі й такі веселі люди. Затишна бухта, куди з глухим гуркотом причалювали стрімкі «Ракети», артіль із густим запахом риби, два клуби з вечірніми кіносеансами та книгарня… справжнє диво, де на полицях зібрали весь дефіцит і де Тоня одразу відшукала для себе кілька книжкових скарбів.

А в пронизливо-блакитному небі над Градизьком креслили рівні смуги «кукурузники». Зовсім поруч, за селищем, дихав аеродром: там молоді льотчики влаштовували танці, куди приходили статечні градизькі дівчата.

А зовсім поруч із будинком, де вони оселилися, здіймалася гора Пивиха. Там, серед дерев, ховався піонерський табір «Чайка». Костя з Тонею якось побачили нову зміну: гамірну вереницю автобусів, веселий гул і руки, що махали з вікон. Костя теж помахав їм у відповідь, але про себе ще раз полегшено зрадів, що залишився на волі.

Тоня, яка табірне життя зносила легко, лишень задумливо зауважила, що не проти б і тут побувати.

Вони піднялися на гору. Краєвиди навколо відкривалися дивовижні: круті урвища, пагорби та глибокі яри, зарослі колючим чагарником і диким березняком. Славнозвісний узвіз «Скакалка», Глеєва гора, холодне джерело й рештки старого цвинтаря… Гора повільно осипалася, підмита морем, і давні могильні плити сповзали просто у воду. Там, серед прибережних хвиль, подекуди біліли вкриті мохом камені та жовті, висушені часом кості.

Проте похмурий слід минулого залишився лише в одному місці берега, і діти намагалися обходити його десятою дорогою.

Штучне море перетворило кілька виселених колись сіл на справжню підводну Атлантиду.

Вони бродили теплим піщаним пляжем. Хвилі то і діло викидали на берег старовинні монети, обкатані водою скляні друзки, уламки цегли, розписні кахлі та черепки дореволюційного посуду, на яких усе ще можна було розгледіти фабричні тавра й написи дев’ятнадцятого століття.

Тоня і Костя з розгону кидалися в лазурову прохолоду, пірнали, бризкалися й подовгу гойдалися на хвилях. З Костиною допомогою Тоня вже непогано плавала й почувалася на глибині напрочуд упевнено.

Костя здивувався, коли, крім бабусі Степаниди, зустрів у хаті Віру Миколаївну — свою вчительку історії. Вона приїхала на кілька днів. Виявилося, вони з Артемом давно й добре знають одне одного. І навіть… наче збираються відгуляти весілля! У простій квітчастій сукенці вчителька здавалася такою милою, домашньою та молодою.

Уранці бабуся Степанида напувала їх парним молоком, частувала пухкими коржами з абрикосовим варенням. В обід на столі з'являвся густий, наваристий український борщ зі сметаною та соковиті вареники. Нічого смачнішого діти й досі в житті не куштували! А потім бабуся приносила з городу й мила кавун. Краяла його з хрускотом, і на тарілку стікав яскраво-червоний сік... А хіба можна забути пахучі дині, солодкі, наче мед! Бабуся ділила диню на скибки. Вони сяяли ніжним золотом на білій мисці й просто танули в роті...

Приїхала сюди й Костина мама, привезла на кілька днів маленького Мишка.

Саме тоді Артем роздобув у знайомого парусного човна, і вони всі — Артем, Костя, Тоня і Мишко — уперше вийшли під білим вітрилом на простори Кременчуцького моря.

Човен слухняно лягав на борт, пружно різав форштевнем лазурову хвилю й стрімко мчав уперед, гнаний свіжим вітром.

Вони добиралися до далекого піщаного острова, зарослого очеретом, і просто з човна ловили на вудку окунів, що виблискували сріблом.

А під полудень, коли сонце починало припікати, діти стрибали в прозору воду, яка пахла річковою свіжістю, і з криками та сміхом наввипередки пливли до берега.

У селищному магазині вони купили платівку з модними співаками та вокально-інструментальними ансамблями.

Вечорами Артем виставляв радіолу до відчиненого вікна, і музика линула на всю вулицю.

Сонце повільно сідало за верби, заливаючи білі хати, високі мальви та півники теплим бурштиновим світлом.

У густій вечірній прохолоді розливалися солодкі пахощі квітучих трав, долинав далекий спів, а над горою одна за одною спалахували перші зірки.

***

Цими днями надзвичайно хвилювався Михайло Никодимович Романченко. До нього з Владивостока приїздила донька — уперше за багато років.

Михайло Никодимович ретельно прибрав у хаті та в дворі, зібрав букет квітів і рушив на вокзал зустрічати поїзд.

Залишимо його там, на пероні, і будемо вірити, що все в них складеться добре. Що зустріч батька й доньки по багатьох роках виявиться теплою та щирою.

Вони приїдуть до нього додому. Сядуть за стіл.

А за вікнами стоятиме горде й красиве літо 1975 року.