Глава 17. «Життя — штука складна»

Михайло Никодимович Романченко дуже здивувався раптовій появі Тоні в себе на подвір’ї. Досвідчене око колишнього розвідника одразу підказало: щось сталося.

Тоня гладила Джину, яка тихенько скімлила від радості, а він уже встиг помітити і її блідість, і припухлу губу.

Михайло Никодимович без зайвих розпитувань поставив на плиту пательню, приготував яєчню з ковбасою та заварив чай. Нагулявшись, Тоня їла з апетитом.

Їй було затишно в будинку старого. На стінах висіли давні фото, розмірено цокав годинник, а в повітрі змішувалися пахощі старого паперу, сушених яблук та бергамоту з глиняного чайника. Сонце золотило корінці книжок на полицях. Здавалося, що неприємності залишилися десь далеко, за парканом, серед вулиць та багатоповерхівок.

Дядько Міша сидів навпроти, у своєму улюбленому кріслі, й гортав газету. Іноді він підводив очі й кидав якесь коротке зауваження, від якого Тоня мимоволі всміхалася.

Потім старий показав свою роботу в садку, і вони сіли на лаву.

— Антоніє, щось сталося? Скажи мені... Може, я зможу допомогти?

І тут мовби греблю прорвало.

Захлинаючись сльозами, Тоня розповіла все, а потім припала до його плеча.

Старий повільно гладив її по голові.

— Ну, ну... Поплач. Поплач. Легше стане.

Він трохи помовчав.

— Але тільки недовго, недовго.

Старий обережно витер їй сльозу великим пальцем. Він зітхнув і заговорив уже серйозніше:

— Почнімо з кінця. Твоя сьогоднішня відсутність на уроках — це дрібниця. Усе владнаємо. Знаєш, людина іноді має право сама змінити свій день. Прожити його не так, як від неї чекають інші, а так, як вважає за потрібне вона сама. Адже вона не робот із фантастичних книжок. Вона жива людина. А з рештою — впораємося. Ми з тобою й не такі завдання розв’язувати будемо.

***

Сьогодні Михайло Никодимович сам вирішив відвезти Тоню до міста. Дорогою вони ненадовго зупинилися біля двоповерхової будівлі на околиці, майже біля самого в’їзду.

Попросивши Тоню трохи посидіти в машині, Никодимич швидко перетнув невеличкий садок і зник за дверима.

Хвилин за двадцять він повернувся, усміхнений та задоволений собою, і зазирнув у вікно автомобіля.

За цей час Тоня встигла вивчити вміст бардачка, а потім довго дивилася на тополі, освітлені помаранчевим вечірнім сонцем, і на великі білі хмари, що низько пливли над обрієм. Здавалося, ще трохи — і вони зачеплять верховіття дерев.

— Ось, дивись. У тебе довідка на сьогодні й ще на два дні, — сказав старий, протягуючи листок.

— Але я не можу так довго не ходити до школи, — заперечила Тоня.

— Та хто тобі сказав, що не можеш? До школи ти підеш. Тільки...

Він злегка постукав пальцем по паперу.

— Це довідка від офтальмолога. Скажеш, що тобі закапали очі й, поки діють ліки, не можна ні читати, ні писати. Та й від фізкультури звільнення є. Посидиш просто так за партою, послухаєш, що кажуть учителі. За два дні нічого страшного не станеться. Зрозуміла?

Никодимич пильно подивився на Тоню.

— Не сумуй, Антоніє. Я розумію, тобі неприємно брехати й прикидатися, але... то ненадовго...

Тоня трохи помовчала, а потім куточки її губ здригнулися в усмішці.

— Від фізкультури — це добре.

— Ну от і прекрасно. Головне, що прогулу тобі тепер ніхто не поставить.

Никодимич хитро підмігнув.

— Знаєш, давай трохи пройдемося? Хвилин п’ять. Повітря тут дивовижне.

— Чому б і ні...

Вони пройшли повз лікарняний сад.

Далі починалося поле. Яскрава, смарагдова зелень молодої трави вже пробивалася крізь торішню потьмянілу стерню. У лісосмузі рясніли перші польові квіти.

Никодимич зупинився, подивився вдалину і лише потім обернувся до Тоні.

— Антоніє, дівчинко моя, послухай мене.

Він помовчав, мовби добираючи потрібні слова.

— Життя — штука складна. Трапляється, воно вимагає від людини різних умінь. Іноді треба вміти дати відсіч. Звісно, тільки тоді, коли іншого виходу немає. Ти мене розумієш?

Тоня мовчки кивнула.

— Так от... Ніхто не зможе захистити тебе, якщо ти сама не навчишся себе захищати. Не завжди тато чи там… хтось інший опиняться поруч. Як захистити? Якщо сил забракло — використовуй зброю.

— Яку? — здивовано запитала Тоня.

— Зброєю може стати будь-яка палиця…

І Романченко, мовби на підтвердження своїх слів, підняв із сухого листя сучкувату товсту гілляку й очистив її.

— І що можна зробити палицею? — запитала Тоня, здивовано звівши брови.

— Ну, калічити нікого не треба. Але пару дошкульних ударів завдати можна. Наприклад, по гомілці. По кістках нижче коліна. Сильний удар на певний час позбавить нападника можливості нормально рухатися... По стопі. По пальцях ніг. По кистях чи передпліччях. Особливо якщо хуліган сам лізе в бійку або заміряється...