Глава 16. «Вхід гномів»

На горище, до скрині з книжками, Тоня більше не поверталася. Каті вона сказала, що більше не хоче туди лазити. Усе інше, що могло лежати в скрині, тепер здавалося їй нецікавим.

Спочатку Тоні зовсім не хотілося їхати до Михайла Никодимовича Романченка. Але все ж довелося. Вона брала в нього книжки й вважала нечесним їх не повернути.

Никодимич чекав на неї, хоча майже не вірив, що вона приїде. Кілька разів йому навіть спадало на думку самому підійти до будинку, де жила Тоня. Але нав’язуватися не хотілося. Та й виглядало б це як якесь переслідування.

І все-таки одного дня Тоня з’явилася сама. З книжками під пахвою.

Михайло Никодимович навіть здивувався. Адже того дня він їздив на цвинтар, до могили дружини, і повернувся зовсім нещодавно. Мовби навмисне встиг до її приходу. Майже дивом.

Никодимич не знав, як найтепліше прийняти Тоню. Частував її, показував сад, бджіл та вулики. Тоня не хотіла брати нові книжки, але Никодимич так захоплено розповідав про них, що вона все ж не встояла.

Він старанно прив’язував її до себе, як тільки вмів, думаючи про Тоню як про онуку. Адже все складалося добре: замовлення було виконано, лиходій покараний, гроші отримані, і в доньки, здається, все налагодилося.

Спочатку Тоня трималася насторожено і справді не хотіла брати нові книжки, знаючи, що потім доведеться їх повертати. Але пристрасть до читання та добре ставлення старого зробили свою справу.

За літо вона поступово звикла приїжджати до дяді Міші й навіть по-своєму прикипіла до нього серцем. Уже не могла не помічати його добрих очей і не чути глибокого, трохи хрипкого, але з теплими, оксамитовими нотками голосу.

А з собакою Джиною вона гралася із величезним задоволенням. Та полюбила дівчинку всією своєю собачою душею. Щоразу, коли Тоня приїжджала, Джина радісно скімлила, вмить валилася на спину, підставляючи живота, і задирала лапи догори, аби Тоня її погладила.

Михайло Никодимович теж усіляко намагався прив’язати до себе Тоню. Під час кожного її приїзду він тицьнув їй у руку подарунок — десять карбованців.

Тоня відмовлялася, нітилася, казала, що не треба, але Никодимич незмінно наполягав, і вона погоджувалася. Як на ті часи, це були чималі гроші для дівчинки. Про них Тоня ніколи не розповідала ні татові, ні мамі.

Невдовзі вона вже почувалася у Никодимича майже як удома. Вмощувалася в кріслі, гортала старі підшивки «Огонька», гралася з собакою, читала, поки господар порався біля вуликів, майстрував щось у сараї чи заклопотано крутився на кухні.

— Що ви робите? — якось запитала Тоня, побачивши його в гаражі із забрудненими машинним мастилом руками.

— Ладную човновий мотор, Антоніє.

Він витер руки ганчір’ям і кивнув на розібраний двигун:
— Скоро поїдемо з тобою річкою. Покажу красиві затоки. Є там такі місця... Очей не відірвеш.

***

Також Тоня продовжувала ходити до музичної школи. Монотонні фортепіанні гами вона терпіла заради свого найулюбленішого предмета — музичної літератури.Тоні неймовірно подобалося, як захоплено вчителька відкривала перед учнями світ опери.

Варто було їй промовити:

— Уявіть собі замок... Біля його брами сидить чоловік. Це Трубадур...

І уява дівчинки одразу домальовувала старовинні вежі, темне небо над ними й самотню постать біля воріт. А десь усередині вже починала звучати прекрасна, трагічна музика Верді.

Час від часу Тоня брала участь у шкільних концертах. До Нового, 1975 року вона розучувала п’єсу Гріга «Вхід гномів» — напрочуд красиву, але надто важку й стрімку для учениці її класу.

Перед виступом дівчинка хвилювалася до нестями. У залі сиділи батьки, і найбільше у світі Тоня боялася схибити у них на очах.

Коли настала її черга вийти на сцену, пальці тремтіли так сильно, що в найстрімкішому місці вона все-таки зачепила не ту клавішу. Сувора Клавдія Іванівна, яка стояла збоку, одразу болісно зморщилася.

На щастя, батьки, затамувавши подих і ловлячи кожен звук, цієї маленької осічки навіть не помітили. А коли п’єса закінчилася, зал вибухнув гучними оплесками.

***

Після Нового року Тоня почала ходити до іншої середньої школи. Це була порівняно нова будівля майже на самій околиці Тополінова.

Тут закінчувалася трамвайна лінія. Далі, у зимовому мареві, височіли багатоповерхівки нового мікрорайону, а праворуч, у глибокій вибалці, ще тіснилися хатки приватного сектора.

Батько Тоні, старший прапорщик Храмов, нарешті отримав нову двокімнатну квартиру, тому родині довелося переїхати.

Тут було просторіше і мовби вільніше. Повітря здавалося чистішим, а за будинками темнів сосновий ліс, куди влітку ходили по гриби.

Тато й мама були задоволені. Батько майже одразу купив гараж і тепер цілими вечорами торочив про машину, яку сподівався колись придбати.

А от Тоня радості дорослих не поділяла.

Вона давно мріяла перейти до двадцять п’ятої школи, де вчився Костя. Тепер же опинилася ще далі від нього.

Костя заспокоював її, обіцяв провідувати.