Глава 15. Випробування

Спекотного липневого ранку м’який комфортабельний «Ікарус» віз дітей до табору. Костя грав із Ярославом у морський бій і водночас поглядав у вікно, де миготіли заміські краєвиди. Від цього чомусь ставало трохи щемко на душі.

Серед сільських хаток абсолютно легко і вільно бігали хлопчаки та дівчатка. Вони купалися в річці, коли автобус проїжджав мостом, ганяли на велосипедах, пасли кіз, видивлялися качок на ставку, лазили по деревах і об’їдалися шовковицею.

Кості здавалося, що літо має виглядати саме так.

А в таборі всього цього, мабуть, не буде. За розповідями Тоні Храмової, там панувала сувора дисципліна.

«І навіщо тільки вигадали ті табори?» — запитував себе Костя.

Йому зовсім не хотілося їхати. Набагато більше хотілося провести канікули в бабусі в селі. Байдуже, у якої саме. Хоч у тієї, хоч у іншої.

Там можна було вставати коли заманеться, бігати босоніж подвір’ям, вудити рибу, шукати в садку падалицю і до пізнього вечора пропадати на вулиці.

А головне — ніхто не шикував по загонах і не змушував жити за розкладом.

Але тато й мама наполегливо вмовляли його поїхати.

— Щоб у житті вагу мати — мусиш самостійним стати, — як завжди у хвилини хвилювання, заговорив римами Вежевський-старший.

Олії у вогонь підлив Костин друг — Ярослав. Саме його батько, Георгій Борисович Бабич, зумів десь дістати дві путівки.

Він якось прийшов у гості до Вежевських. Вони з батьком трохи випили, потім Георгій Борисович приніс гітару, і невдовзі з кімнати полинула знайома пісня:

По тундре, по железной дороге,
Где мчится курьерский
«Воркута — Ленинград».

Костя тоді подумав, що Георгій Борисович, мабуть, так і не зміг до кінця відпустити своє минуле.

Саме він зрештою і вмовив батька.

Втішало лиш те, що Ярослав теж їхав до табору й мав потрапити з ним в один загін.

А от малому Мишкові пощастило. Його якраз відправили в село до бабусі.

Костя розповів про майбутню поїздку Артемові. Розповів тужливо й жалісливо, розраховуючи на співчуття.

Але в Артема виявився зовсім інший погляд на речі.

— Знаєш, брате, це не так уже й погано. Побудеш серед таких самих хлопців, як і ти. Навчишся ладнати з людьми. Поживеш без мами й тата. Не все ж тобі на тарілочці підносити…

Він усміхнувся й поплескав Костю по плечу.

— Нехай це буде твоя власна пригода. Через таке теж треба пройти.

Артем не казав Кості, що в них із Вірою на літо свої плани. Вони збиралися їхати знайомитися з батьками одне одного.

Йому навіть самому ще не вірилося у своє щастя, а тому він волів зайвий раз не говорити про це вголос.

І ось тепер Костя їхав до табору.

***

Піонерський табір «Дружба» був уже старим. Дерев’яні корпуси звели ще десь на межі сорокових і п’ятдесятих років. Утім, подекуди табір уже починали перебудовувати: поруч зі старими будівлями з’являлися нові корпуси зі скла й бетону.

Костю визначили до третього загону, який розмістили в одному зі старих корпусів. Зате стояв він майже біля самого лісу. Варто було лише переступити доріжку — і починався змішаний бір з його соснами, чагарниками та тінистими стежками.

Ця обставина одразу трохи примирила Костю з табірним життям.

Від лісу віяло прохолодою та смолистими пахощами хвої. Там можна було сховатися від гамору, загонових зборів і нескінченних піонерських заходів.

Іноді Костя й сам не розумів, чому йому так хочеться побути насамоті. Просто час від часу з’являлася потреба піти кудись подалі й посидіти в тиші, слухаючи, як шумить вітер у верховітті дерев.

Далі потекло звичайне табірне життя, яке здавалося Кості нудним і безглуздим.

Адже можна було вигадати стільки цікавого: ходити в походи, досліджувати ліс, купатися в річці, влаштовувати ігри та змагання. Натомість на дітей чекали нескінченні лінійки, шикування та репетиції майбутнього огляду строю і пісні.

Вожата Віоліна, студентка з красивим ім’ям та привабливою зовнішністю, виявилася людиною дратівливою й засмиканою. Можливо, усьому виною була втома. Вона сама-одна відповідала за цілий загін, і на неї, схоже, скинули геть усе господарство.

Вихователька, Лідія Опанасівна Курцева, гладка добродушна жінка з високою зачіскою, в житті загону майже не брала участі. Найчастіше вона сиділа десь у затінку з незмінною черговою усмішкою і, позіхаючи, спостерігала, як діти марширують, співають загонову пісню та вигукують речівки. Потім промовляла:

— Слабо. Треба ще репетирувати.

І додавала:

— На галявину йти з піснею. До їдальні йти з піснею. І строєм.

Від слова «строєм» Кості щоразу хотілося втекти в ліс.

— Тренуйте майбутніх героїв, — підсумовувала Лідія Опанасівна.

Костя підозрював, що майбутні герої мріють зовсім про інше. Наприклад, спокійно скупатися в річці або бодай пів години нічого не репетирувати.