Глава 14. Віра і Артем

Віра Миколаївна жила в серпанку якоїсь таємниці, що виникла після розповіді Олега Рощина. Вона переживала, намагалася знайти привід про все розповісти Артемові, але бачилися вони рідко. Лише раз сходили в кіно, і на тому все скінчилося. Артем був гарним, зворушливо ввічливо ставився до Віри, проте відвертої розмови між ними ще не було.

Така нагода трапилася, коли Артем запросив її разом відсвяткувати Восьме березня. Ніде правди діти, це запрошення вибило Віру зі звичної колії і водночас потішило. Якщо раніше вона ні на що не покладала надій, то тепер увесь вечір ловила себе на тому, що мимоволі усміхається. Ніби в її житті привідчинилися двері, яких вона вже й помічати перестала. І разом із цим повернулося майже забуте почуття надії: мовби білі лебеді пролетіли над вікном погожої весни.

— Авжеж, згодна, — мовила Віра. — Ми кудись підемо?
— У мене є план, — стиха промовив Артем, — якщо, звісно, ти його схвалиш. Мої друзі, музиканти з гурту «Коріння», дають концерт до свята. Сподіваюся, він тобі сподобається. А потім я запрошую тебе до себе. Посидимо, відсвяткуємо, поговоримо.

Віра відчула, як кров шугнула їй в обличчя. Аж кінчики вух спалахнули. Серце раптом застукотіло так часто, що їй здалося: Артем ось-ось почує цей стукіт. Вона опустила очі на мокрий березневий сніг під ногами, щоб не виказати того радісного збудження, яке її охопило.
— Приймається. План хороший.

І все-таки усмішка видала її краще за будь-які слова.
— От і чудово.

Вони стояли перед школою. Довкола шуміло й тануло. З дахів падали важкі краплі, асфальтом бігли каламутні березневі струмки. А він тримав її руки в тонких рукавичках, і чомусь це було найважливішим за все на світі.

***

Віра хвилювалася перед побаченням. Стільки разів вона уявляла собі цю зустріч, що тепер боялася будь-якого необережного слова, будь-якого непевного погляду. Але життя, як це часто буває, не поспішало коритися її мріям.

Довколишній світ мовби додавав барв. Повітря здавалося свіжим і чистим. Небо наче вмилося, ставши пронизливо-блакитним, із легкими пір’їнами хмаринок. У затінку ще лежав пухкий сніг, але на пригрітих сонцем схилах земля вже дихала парою. На вулицях міста панувало передсвяткове пожвавлення.

Вони зустрілися біля Преображенського храму. Сонце відбивалося сліпучими блискітками у прозорих бурульках, які тихо дзвеніли крапелями.

Легкий вітерець, ще прохолодний, але напрочуд м’який, приніс із собою ледь вловимі пахощі квітів, які подарував Артем. Вона на мить занурила обличчя в пелюстки. Їхній аромат змішався з прохолодним березневим повітрям. У цьому вгадувалася якась надія, і Віра боялася її сполохати. Вона, наче балерина, ішла легко й майже нечутно, боячись розхлюпати радість, яка переповнювала її.

Артем був незвично зібраний. Здавалося, увесь вечір він пам’ятав про щось важливе і ніяк не наважувався заговорити про це. Допомагаючи їй зняти пальто чи піднятися сходами до зали, він торкався її руки. Ці дотики тривали лише мить, але Віра потім ще довго пам’ятала їх.

Зі сцени лилася музика. Іноді Вірі здавалося, що вона зовсім її не чує. Час від часу її погляд зупинявся на Артемові, й тоді вона намагалася вгадати, про що він думає. Здавалося, він поринув у музику.

«Еге ж, це друзі його грають, тож він, мабуть, переживає за них», — думала Віра.

— Тобі добре? Усе гаразд? — запитав він з усмішкою і знову торкнувся її руки.

— Усе добре. Прекрасний концерт, — прошепотіла Віра.

Він уже не випускав її руки, обережно зігріваючи у своїх долонях до самого кінця виступу. І Віра боялася ворухнутися, мовби найменший рух міг сполохати це крихке щастя.

Потім вони йшли вечірнім містом і гомоніли про все на світі. Розмовляли легко, наче були знайомі не один десяток років. І не раз Вірі здавалося: ось-ось він скаже щось найголовніше. Але розмова щоразу звертала вбік.

***

— Ой, як у тебе цікаво, — мовила Віра, заходячи до кімнати.

— Віддаю перевагу мінімалізму й аскетизму, — весело відгукнувся Артем.

Його раптом пойняла тиха радість від того, що жінка переступила поріг його оселі. Він винаймав кімнату в двоповерховому будинку на кілька квартир. Цей дім із невеликими сарайчиками під вікнами Віра вже знала, але промовчала.

За вікном росла липа та кілька кущів жасмину. Артем любив подовгу дивитися на них, нерідко заглиблюючись у власні думки настільки, що переставав помічати і липу, і жасмин. Зараз із них сповзали язики підталого снігу.

— У тебе радше стильний модернізм, — зауважила Віра, кивнувши на великі світлини, яскраві обкладинки платівок та барвисті плакати на стінах.

— Ну, це як сказати, — мовив Артем, усміхаючись. — Роздягайся, проходь, ось вішалка.

Віра обережно ступила на цупкий килим із геометричним візерунком.

— Ти вже вибач, у мене трохи тісно, — сказав Артем. — Сідай, де зручно, можна просто на ліжко або ось у крісло.

Він одразу ж прибрав із крісла недбало кинутий шерстяний плед.

Коли Віра зручно вмостилася в кріслі, Артем промовив:
— А це мій робочий куток.

І кивнув на полірований письмовий стіл біля вікна. На ньому височіла масивна друкарська машинка, лежав стос паперу, а поруч — настільна лампа з помаранчевим плафоном.