Глава 13. Кроки злочинця (весна 1974)

— Ну що, Тонечко, перевіримо твій музичний слух?

Жінка з охайно укладеною рудуватою зачіскою сіла за інструмент і запросила Тоню ближче.

— Я зараз зіграю, а ти повториш. — Викладачка взяла кілька нот. — Ну, тепер ти.

Тоня слухняно повторила їх.

— А ось цю музичну фразу запам’ятаєш? Спробуй заспівати її в тій самій тональності. Або промикати, якщо соромишся співати, — з усмішкою додала жінка.

Тоня і з цим завданням упоралася. Самі звуки абсолютно її заворожили.

— Добре. Молодчинка, — похвалила викладачка. — А тепер іди до Петра Петровича.

Ввічливий та імпозантний чоловік у костюмі проплескав ритмічний малюнок. Тоня мала точно повторити його. Спочатку вона помилилася, але терплячий Петро Петрович проплескав новий, простіший варіант. Цього разу Тоня була уважною і не схибила. Так її зарахували до музичної школи. Тепер вона мала ходити на заняття у вільний від основних уроків час.

Тоня вступила сюди за наполяганням батьків. Вони хотіли, щоб донька не росла замкнутою та сором’язливою, щоб обов’язково чимось займалася.

Подруг у Тоні й справді майже не було — якось не виходило ні з ким близько зійтися. Певною мірою її єдиним справжнім другом став Костя. Але він учився в іншій школі, і зустрічалися вони досить рідко.

Якось вони разом — Тоня, Костя та Ярослав — ходили в кіно на фільм «Гонщики». Після сеансу допізна ганяли на Костиному «Орлятку», уявляючи себе спортсменами ралійних авто. По черзі надівали старі темні окуляри, щоб бути достоту схожими на героя Янковського.

Але ось почався новий навчальний рік, і Тоня стала бачитися з хлопцями зовсім рідко. Їй дуже хотілося перейти до двадцять п’ятої школи, до Кості, але мама з татом раптом виступили проти. У тридцятій працювала вчителькою мамина подруга — так спокійніше. Та й сама Тоня якось звикла, тому особливо не наполягала.

І ще — через Катю. Катя, її єдина однокласниця-подружка, вчилася з нею за однією партою. Власне, саме завдяки Катиній мамі Тоня й потрапила на прослуховування. Та якось у розмові порадила: нехай, мовляв, обидві дівчинки ходять, разом веселіше.

А ввечері тато приїхав робочою вантажівкою. Шофер і вантажники, шумно сопучи, затягли до квартири громіздке піаніно, що пахло лаком…

Потяглися звичайні навчальні будні. Музична школа займала старовинну сіру будівлю з колонами. Двічі на тиждень фах, та ще й сольфеджіо з музлітературою. Було важко, але Тоня поступово звикла.

На уроках Клавдія Іванівна спуску не давала. Насамперед Тоня завжди грала гами, арпеджіо та акорди. Це було потрібно, щоб розім'яти пальці й звикнути правильно тримати руки над клавішами. Потім наставала черга домашніх п'єс. Тоня дуже старалася, але помилки все одно траплялися. Учителька терпляче розбирала кожен неправильний крок, пояснювала, де шкутильгає ритм, і допомагала відчути сам характер мелодії.

Потім вони розбирали нові ноти. Клавдія Іванівна підказувала хитрі прийоми: де непомітно переставити пальці на складних переходах, як правильно робити крещендо й натискати педалі...

***

Із класу Тоня сьогодні вийшла із запізненням. Кілька пасажів ніяк не давалися, і Клавдія Іванівна тренувала її доти, доки Тоня не зіграла все без жодної запинки.

Надягаючи пальто в роздягальні під тьмяними лампами, Тоня остаточно вирішила, що Катя пішла без неї. Зазвичай вони завжди поверталися разом, адже розклад у них збігався, хоча педагоги були різні — Катя займалася у Петра Петровича.

Тоня вийшла на ґанок, пройшла повз масивні колони й уже готова була збігти вниз сходами, як з-за кам’яного виступу хтось я-а-ак крикне:
— У-у-у! Я привид опери!

— Тільки тут не опера, — хмикнула Тоня. — А звичайна музикалка.

— Яка різниця? Тут же співають оперні арії на вокальному відділенні? Значить, і привид може прийти.

— І навіщо він тут потрібен? Лякати молодшокласників?

— І... викрасти кого-небудь, наприклад! — Катя округлила очі й заговорила таємничим голосом.

— Ой, та кого тут викрадати? А головне — навіщо?

Вони крокували до трамвайної зупинки притихлим осіннім містом, крізь шелест величезних розсипів лимонного листя. Ліхтарі горіли густим бурштиновим світлом, і в цих теплих променях Катькине волосся під в’язаною шапочкою здавалося по-справжньому золотавим.

— Ох, і не кажи, — Катя щільніше запахнула комір. — А пам’ятаєш, як зник хлопчик із нашої школи? Як його... Кубицький Тимко! Вийшов із дому ще у вересні й наче крізь землю провалився. Зараз уже кінець жовтня, а досі знайти не можуть. Міліція з собаками всі пустирі обшукала! — говорила вона притишеним голосом, чи то від хвилювання, чи то від швидкої ходи.

— Я чула, що хлопчаки іноді самі з дому тікають, — задумливо відгукнулася Тоня, дивлячись під ноги на листя, що летіло додолу. — Зв’язуються з хуліганами, ведуть вільне життя, волоцюжать, живуть у теплих підвалах...

— От і не вгадала, тут зовсім інший випадок! Я зараз таке розповім...

Вони вже прийшли на зупинку. Нахилившись до самісінького Тониного вуха, Катя зловісним шепотом повідала страшну таємницю про невловимих злочинців, які викрадають дітей «на органи» або забирають у них кров, а потім продають її за кордон.