Глава 12. Зимові захоплення

Рік минав повільно, наче перехожий, який нікуди не квапиться. Він зовсім не здавався чорно-білим — скоріше, виблискував, як купа різнобарвних скарбів, висипаних на скатертину, де поруч із чистими діамантами неодмінно сяють непоказні скельця.

Іноді Костя з головою пірнав у чисту радість — так було, коли він посів друге місце на олімпіаді з історії. А часом його виносило на кам’янистий берег смутку. Це траплялося через оцінки: коли в щоденнику з’являлося зовсім не те, чого хотілося, удома від батька з матір’ю діставалося на горіхи по повній програмі.

Зиму з її тріскучими морозами та пухнастими снігопадами Костя зустрічав із чистим захопленням.

Цього року нові сили та щастя принесли ковзани, лід і ключка. Довкола всі марили хокеєм, а вже коли в руках опинився заповітний набір листівок із гравцями збірної, гордість за «льодову дружину» і зовсім стала зашкалювати. Харламов, Якушев, Третьяк, Лебедєв, Балдеріс... Як же хотілося бути схожими на цих героїв!

Ярославів тато, Георгій Борисович Бабич, загорівся ідеєю влаштувати в дворі ковзанку й підбив на це діло Костиного батька. Вони вдвох, після роботи, заливали майбутній майданчик. І ось свіжий, міцний лід замиготів тисячами сліпучих іскорок, ніби його присипали діамантовим пилом. Невдовзі по крижаному дзеркалу побігли перші білі доріжки від ковзанів. Це дворові хлопчаки шумно випробовували лід.

А потім двір загомонів, заклацав хокейними баталіями. Хлопчаки ділилися на «наших» і «канадців» та билися щосили. Тепер майже щодня після уроків рипів і кришився під лезами лід, ключки з тріском били по чорній литій шайбі, і раз у раз усе довкола вибухало криками захвату чи досади.

Батькові довелося розщедритися Кості на ковзани. Купили новенькі «снігурки» і молодшому Мишкові. Хлопчик виходив на лід, смішно падав, підводився, уперто котив далі й поступово навчився непогано триматися на ногах.

А ближче до Нового року, коли навалило багато снігу, почалися лижні походи. Приходила Тоня — весела, з лижами за плечима. І вони втрьох, разом із Костею та Ярославом, ішли далеко-далеко, у самісінькі хащі зимового лісу. Іноді до них приєднувався і четвертий — маленький Мишко. На своїх коротких лижах він відчайдушно намагався не відставати, але все одно йшов повільніше за всіх і раз у раз кричав навздогін:
— Почекайте... Мене забули!

Зимовий ліс по-справжньому заворожував. Це було зачаєне царство глибокої синяви, сліпучої білизни та густої, насиченої зелені ялинових лап. Цілковитий безвітр створював відчуття крихкого спокою, ніби діти потрапили в зачароване королівство. Важкий сніг глушив будь-які звуки, роблячи все довкола таємничим і урочисто-тихим.

Але казка трохи не обернулася бідою. Якось у густому ялиннику Мишко відстав і загубився. Костя схаменувся не одразу, а коли зрозумів, що брата немає поруч, усередині в нього все обірвалося.

Кинулися назад, закружляли старими слідами, вигукуючи його ім’я. Але величезний засніжений ліс немов умирав у себе їхні голоси. Нарешті саме Костя вискочив на невеличку, залиту бляклим сонцем галявину й завмер.

Було ще не темно, але в хащі стрімко вповзали холодні зимові сутінки, роблячи тіні довкола довгими-довгими. Посеред цього безмовного снігового океану, на поваленому стовбурі, темніла крихітна постать. Мишко сидів до нього спиною — зовсім маленький, самотній серед навислих до землі мовчазних ялин. Він не кричав, не кликав на допомогу і навіть не плакав. У його постаті, у безвільно опущених плечах було стільки гіркої, недитячої покори, ніби він уже змирився з тим, що залишився один на цілому світі.

Коли Костя із завмиранням серця підбіг і заглянув йому в обличчя, Мишко лише тихо, розгублено моргнув. Сльозинки на його віях уже застигли крихітними крижинками. Він не був наляканий — він просто чекав, тихий і беззахисний, довірливо дивлячись на старшого брата.

Тієї миті всередині у Кості щось назавжди перевернулося. Гаряча хвиля жалю, любові й якогось нового, дорослого сорому затопила серце. Йому стало страшно від думки, як легко втратити того, за кого ти відповідаєш. Відтоді на кожній прогулянці він дивився за Мишком в обидва ока.

***

У вільний час до хлопців приєднувався Артем. Він підбивав їх кататися з крутого засніженого насипу мосту. Кожен спуск звідси ставав коротким, але захопливим пригодницьким польотом. Спочатку — завмирання серця на самій верхівці, а за секунду — стрімкий лет назустріч вітру, що дзвенів у вухах. Довкола злітав білий вихор, обличчя колола крижана курява, а мороз пекучими уколами осідав на розпашілих щоках. Хлопчаки мчали вниз крізь цю снігову круговерть, сповнюючи околиці азартними, радісними криками.

Якось сонячного морозного дня, саме напередодні Різдва, Артем повів дітлахів до міського парку. У самісінькому його кінці засніжені алеї уривалися й переходили в біле дзеркало замерзлої річки.

Мороз міцнішав, щоки палахкотіли, але хлопчаки та Тоня уперто йшли вперед просто по льоду. Там, біля закруту, вони наштовхнулися на двох дорослих. Умить познайомилися й разом рушили до Старої гори — стрибати з лижного трампліна. Новий знайомий, Олег, виявився дуже довгим, худим і стрибав навдивовижу витончено. Йому нітрохи не поступалася супутниця — чорноока, тоненька Кама. Костя та Тоня, задерши голови, із захопленням спостерігали за їхніми польотами.

Потужний пружинистий поштовх — і Олег вистрілив у морозне повітря, відірвавшись від краю трампліна. У польоті він витягнувся струною, летячи назустріч свистячому вітру.