Глава 11. Віра. Неспокій (осінь 1973)

Відпрацювавши рік, Віра перейшла до двадцять п’ятої школи, як і радив їй таємничий Ян Дмитрович. Тут її ніби чекали. І сама школа, і колектив подобалися їй значно більше.

...А зараз Віра стояла на порожній, залитій сонцем площі біля пам’ятника Грабовському. Осіннє повітря було прозорим, кришталевим і бадьорим. Але в душі дівчини оселився легкий сум. Артем запізнювався вже на пів години, і Віра з наростаючим хвилюванням поглядала на тонке зап'ястя. Тонка червона стрілочка не кваплячись обходила синій циферблат годинника.

«Може, я йому зовсім не цікава, тому він і не поспішає? — думала Віра. — А раптом і взагалі не прийде…»

Глибоко всередині вона вже готова була розплакатися, але зовні нічим не виказувала свого збентеження — воля тримала її, не дозволяючи занепадати духом.

Щоб угамувати хвилювання, вона почала ходити довкола, цокаючи підборами по кам'яних плитах. Зрештою, змахнувши з дерев'яних рейок сухе листя, Віра присіла на лаву, звідки добре було видно гранітний постамент.

«Взагалі-то Артемко ніколи не був ошуканцем, — заспокоювала вона себе. — Не така він людина. Напевно, щось сталося».

У калюжах на асфальті тремтіло відображення синього неба та яскравих барв листя.

Звісно, слід було б проявити гордість і просто піти. Або хоча б зателефонувати з автомата — у її сумочці є листочок із номером телефону Артема. Але Віра зволікала: все-таки вони колишні однокласники, та й фотографію з літнього пікніка на кряжі  хотілося віддати.

Вона вже почала видивлятися на площі найближчу засклену будку, як раптом побачила Артема. Він біг щодуху, розкуйовджене волосся розвівалося на вітрі, а долонею він притримував сумку, що била його по стегну.

— Привіт, Віро! — здалеку крикнув він і завмер перед нею, важко дихаючи. Його очі кольору бурхливого штормового моря дивилися відкрито й по-доброму. Артем був гарний навіть зараз — скуйовджений, захеканий, у розстебнутій куртці.

— Привіт! Я така рада, що ти все ж прийшов, — щиро усміхнулася Віра.

— Вибач за запізнення, — Артем ніяково розвів руками. — Розумієш… редакція послала … зробити фоторепортаж із концерту «Молоді голоси». А вони всі по обіді. Поки дітей пофотографував…

— Так, я розумію, — тихо сказала Віра. — До того ж я не дала свого телефона, бо не маю його.

— Та й був би -  це б справи не змінило. Ти ж сюди одразу після уроків...

— Ну так… — Віра опустила очі й поправила ремінець сумочки.

Повисла пауза.

— А… добре діти співали?

— Дивовижно!

— У нашій школі теж хор є. І здається, інструментальний ансамбль.

— Та таке зараз у всіх школах є, — Артем кивнув і роззирнувся. — Ти… не сильно нудьгувала?

— Та ні. Повітря хороше. Ось, сиділа на лаві, відпочивала.

Зізнатися, чого їй коштувало це довге очікування насправді, було вище за її сили. Вона лише уважно вдивлялася в його обличчя, намагаючись упіймати погляд у відповідь.

— Ну й добре. Природа й справді чудова, — Артем усміхнувся самими куточками губ. — І погода не підвела.

Вони пішли навмання через площу в сквер, не помічаючи напрямку.

Вітер гуляв бруківкою, зривав руді пасма з гілок, оголюючи їхні тендітні силуети. Різьблене листя, кружляючи, плавно лягало на потемніле каміння. О цій порі місто здавалося Вірі особливо урочистим і тихим: сонце, що заходило, м’яко огортало фасади будівель, і в його променях крони спалахували прощальним, мідно-червоним вогнем.

— Тож ти ось так і працюєш… Бігаєш за завданнями?

— Та ні, — трохи зніяковіло усміхнувся Артем. — Це я до тебе на зустріч біг. А так… Ходжу, їжджу. Буваю в цікавих місцях.

І він почав розповідати подробиці про свої редакційні будні. Було помітно, що говорить він дещо силувано, трохи змушуючи себе — просто не знаючи, що саме може зацікавити його супутницю.

Віра йшла мовчки, добираючи слова. Їй давно кортіло запитати, чому він винаймає кімнату, а не живе зі своїми батьками… Якийсь час вона не наважувалася, переводила розмову на інше, ставила всілякі уточнювальні запитання, а потім усе ж змусила себе спитати.

Артем якось одразу стих, спохмурнів, але після короткої паузи все ж витиснув із себе:

— Ну… ти пам’ятаєш, у нас був свій дім… Продали ми його, щойно я з армії повернувся, я рік служив... Продали, щоб допомогти батькові, коли він важко занедужав. Але це не врятувало… Мама тоді переїхала до бабусі, в Загородне. Я спочатку мотався звідти щодня на роботу, а потім винайняв кімнату тут, ближче до редакції. Бо інакше взагалі нічого не встигав…

— Вибач. Не знала, що в тебе таке горе.

— Так, тато для мене був усім.

— Пам’ятаю його на нашому випускному. Він іще виступав...

— Було таке... До речі, а як там наші?

— Я мало з ким спілкуюся, — зізналася Віра.

І, вхопившись за це запитання, наче за рятівну соломинку, почала охоче розповідати Артемові про їхніх спільних однокласників та вчителів.