Глава 10. Як клює на осінньому озері

Того навчального року Костя мав справжнє свято. Почали вивчати стародавню історію — красиву й таємничу науку, сповнену яскравих подій та таких героїв, що аж дух перехоплювало.

Кость знав «Історію стародавнього світу» наперед, бо проштудіював підручник іще влітку. За тих років можна було через бібліотеку викуповувати книжки заздалегідь, і мама принесла їх цілу поліетиленову торбу. Костя назавжди запам'ятав їхній запах: свіжого паперу, друкарської фарби та трохи смолистого клею. Із хвилюванням та жадібним інтересом перечитував він підручники з історії, літератури й географії. Але історія припала йому до серця найбільше.

А ще цей предмет чудово вела нова вчителька — Віра Миколаївна. Чорнява, тендітна, із витонченою та ніжною зовнішністю, вона водночас мала якусь приховану внутрішню силу. Відкритий погляд її темно-карих, трохи розкосих очей здавався проникливим, навдивовижу гострим, — ніби вона бачила клас наскрізь. Зазвичай Віра Миколаївна була привітною, усміхалася тепло й по-доброму. Та варто було їй помітити безлад чи якісь пустощі, як тонкі стрілки чорних брів зсувалися до перенісся, і обличчя вмить ставало суворим.

Розповідала вона дивовижно душевно. Її манера говорити злегка таємниче, замовкати на найзагадковіших місцях — так, що в кабінеті западала цілковита тиша, — та зачитувати уривки зі старовинних документів просто заворожували дітлахів. Костя, та й дехто інший, чекали на її уроки як на свято. А улюблена фраза вчительки: «І ось ми дізнаємося, що такого-то року…» одразу запам’яталася хлопчакам, і вони потім ще довго залюбки переймали її манеру.

Костя ловив себе на тому, що взагалі не може відвести очей від нової вчительки. Її образ раз у раз поставав перед ним навіть поза школою, і хлопчик на якомусь глибокому, підсвідомому рівні відчував до неї симпатію.

А ще на уроках були карти. Цілий набір дивовижних, величезних історичних карт. Віра Миколаївна приносила їх заздалегідь, ще на перерві, і Костя разом із такими ж затятими аматорами подовгу розглядав деталі: стрілки військових походів, місця великих битв, стародавні міста, кордони держав, що канули в небуття, та сині клапті морів. Вдома він закріплював побачене, з пам'яті гортаючи власний атлас. На самих же уроках Віра Миколаївна діставала із сумочки справжнє диво — блискучу металеву ручку, яка одним рухом розсувалася й перетворювалася на довгу указку, підходила до карти й вела свою цікаву розповідь.

І ще одна перемога чекала на Костю наприкінці першої чверті. Віра Миколаївна запропонувала класу кілька тем для історичного твору. Костя загорівся і написав ціле оповідання на півтори сторінки — «Обряди єгиптян». Його робота, мабуть, так вразила вчительку, що на наступному уроці вона зачитала її вголос перед усім класом. Хлопчик був на сьомому небесах від радості. Звісно, глибоко в душі озвався тихий голос сумління: варто було б зізнатися, що з текстом допомагала мама. Але все-таки основний сюжет Костя вигадав і записав сам, а мама лише підправила загальний стиль та виловила помилки.

Журналіст Артем не забував свого молодшого товариша: іноді підходив до школи, і вони подовгу спілкувалися після уроків. Попри величезну різницю у віці, Костя завжди знаходив про що поговорити зі старшим другом. Згодом він познайомив його і з Ярославом.

Головна цінність цих зустрічей полягала в тому, що з Артемом можна було завести розмову про що завгодно — він завжди підтримував і розвивав тему. При цьому журналіст ніколи не намагався підлаштовуватися під дітей, мудрувати чи штучно ставати на їхнє місце. Він залишався тим, ким був насправді — розумним дорослим товаришем, оповідачем і добрим порадником. Саме цією щирістю він і вабив хлопчаків.

***

…Якось Артем запросив Костю на риболовлю. Хлопчик одразу ж попросив за свого найкращого друга:

— А можна і Ярославові з нами?

— Звісно, ми й його візьмемо, — усміхнувся Артем. — Тільки до мотоцикла доведеться тоді спеціяльну люльку причепити, якщо вже нас буде троє.

Костю це трохи розсмішило: він живо уявив Ярослава в люльці, наче маленького.

Увечері Артем завітав до Вежевських несподіваним гостем. Він чудово розумів, що зобов’язаний познайомитися з батьками хлопчика. Вони мали особисто побачити, з ким поїде їхній син і кому вони довіряють дитину.

Завдяки своїй простоті та щирості Артем із перших хвилин сподобався татові й мамі Кості. Навіть сам Костя, який спочатку трохи соромився, захоплено приєднався до розмови. На гомін зазирнула й сусідка — тітка Рита зі своїм Ярославом. Так відбулося велике загальне знайомство. Костя був певен, що вони вирушать у дорогу вдосвіта, але, як з’ясувалося, осінній вилов найвдаліший у денні години.

— Вода за ніч сильно холоне, — терпляче пояснив Артем, — тому риба виходить годуватися на прогріту мілину ближче до середини дня.

***

І ось ІЖ «Планета» з коляскою вже летить заміським шосе. Костя сидить ззаду, заплющивши очі від щастя, і міцно тримається за шкірянку Артема, а в люльці, поважно розвалившись, умостився Ярослав.

Повз них шалено миготять золоті лави дерев, у вухах свистить тугий осінній вітер, а в горлі перехоплює подих від п’янкого захвату.

Невдовзі шосе змінюється лісом — ошатним, шелестким, просякнутим грибною вогкістю.

Коли мотоцикл нарешті завмер біля темно-синьої смуги річки, Артем заглушив мотор. Настала оглушлива, кришталева тиша. Журналіст підняв указівний палець догори й тихо запропонував: